ЧЕРВОНІ ПАНЧОХИ
— Петре Павловичу! — гукав знайомий голос.
— Петре Павловичу! — і хтось шаблею грюхав до вікна.
Скорін глянув, — світлійший.
Зірвався, припняв шаблю, наложив на голову капелюх і вискочив із вартівні.
Побачив Меншикова на чорному коні, — за ним гурт офіцерів, а там відділ війська, самі кіннотчики. Всі невиспані, але не бліді, а рум’яні, очі світилися, як у вовків.
Скорін глянув на Меншикова. й перше, що завважив, це був прегарний карий кінь по коліна в крові, ніби в червоних панчохах. Кінь іржав, махав головою і нетерпеливо викидував ногами; хотів скинути з себе ті червоні панчохи. Світлійший поплескував його пе гнучкій, піною обляпаній шиї рукою у довгій шведській рукавиці.
Рукавиця теж була більш червона, ніж біла.
“Кат”, — майнуло Скорінові через голову. “Кат”, — хоч світлійший на ката не подобав, бо був дрібний і невеликої сили.
Але якраз тим прикріше вражала тая кров і тая злюща усмішка на його гарних, немов до ціловання сотворених устах.
— Здорові були, Петре Павловичу! — сказав світлійший голосом, в котрім почувалося те вдоволення, яке дає лиш свідомість побіди.
— Здоровля желаю вашій світлості, — глухо відповів Скорін.
Князь подав руку вродливому полковникові. (Треба з ним дружити, бо хтозна, чи завтра не стане він любимцем царя).
Скорін з омерзінням всунув свої пальці в окервавлену долоню князя і, не задержуючи їх там довго, вихопив та почав скоро натягати на них рукавицю.
Світлійший зіскочив з коня, подав його свойому ад’ютантові, обняв Скоріна за стан і пустився з ним до двора. Але снігу нападало по самі коліна.
— Промести стежку! — гукнув світлійший на салдатів, а поки це сталося, почав зі Скоріним балачку.
— Як же тут? — питався. — Усмирили?
— Казав повісити кількох своїх, за грабіж і за мордерство, — відповів Скорін, несвідомо кладучи особливий притиск на останньому слов.
— Мордерство? — повторив Меншиков і ніби здивувався. Але по хвилині махнув рукою. — Не зашкодить. І так тої сволочі забагато на світі. Хай знають дисципліну… А з Мазепиних людей не застукали нікого?
— З Мазепиних людей? — і Скорін задумався.
— Так. З людей ізмєнніка Мазепи, — повторив князь.
— На жаль, ні.
— То зле. Нам треба добути гетьманські клейноди. Кажуть, що дворецький знає, де вони заховані. Чому ти того дворецького не попав у свої руки?
— Бо він повісився, — відповів Скорін.
— Сволоч! — гукнув князь. — Сволоч. Завтра кажу питати трупа.
Скорін видивився на нього.
— Так, трупа питатиму, і то з пристрастієм. Це зробить велике вражіння. Хай знають, що кари царської, як справедливості Божої, нікому не минути.
Скорінові мурашки полізли по спині.
— Що ж ти на це? — питався князь.
— Консеквенції в такій процедурі не бачу.
— Консеквенції? Не розумію. Висловлюйся ясніше.
— Гетьмана, — почав, — маємо карати за те, що не був вірним, а дворецького, що хотів ним бути.
— Ха-ха-ха! — зареготався князь. — Філософствуємо, полковнику, філософствуємо. А ми не філософи, лиш вірні слуги й воїни його величества царя. Війна має свою філософію, свої принципи і свої власні кодсеквенції.
Скорін глянув у ті вікна, в котрих блимало світло лоєвої свічки.
Там лежала Мотря.
— От я й забув вашій світлості сказати, — почав, ніби про якесь байдуже діло. — В гетьманському саді знайшли ми Мотрю Василівну.
— Мотрю Василівну? — мало не крикнув князь. — Чому ж ти мені зразу не казав. Це ж велика птиця. Го-го! Гетьманова коханка. Не будь хто!
— Донька покійного Кочубея, скараного на смерть за вірність цареві, — поправив Скорін.
— Вже я про ту черкаську вірність і слухати не хочу, — замахав руками князь. Але по хвилині надуми признав. — Правда. Кочубей все-таки поніс несправедливо смерть. Але його донька наче іншого гнізда птиця. Знаємо, знаємо, хто таке Мотря.
— З гетьманом за Десну не пішла.
Меншиков, хитро всміхаючись, глянув на Скоріна.
— Advocatus diaboli [3]. І не дивуюся. Петро Павлович чоловік молодий, а Мотря Василівна жінка великої вроди. Розуміємо. А все ж таки спитаємо і її, може, нам дещо скаже.
— Сумніваюся.
— Побачимо.
І вони увійшли в двір.