ТАЙНИКАМИ
Мотря, осмотривши Зажарського, попросила його поснідати разом з нею та випити чарку, щоб усе лихе минуло.
— Мотре Василівна, Мотре Василівна! — бідкався московський посол. — Коли б ви знали, як мене кожда кісточка болить!
— Потерпім, добродію, за спасення роду людського і за славу Божу, мо Бог тієї жертви хоче від нас.
— Нащо вона Богові потрібна, тая жертва? Через глупоту людську терплю.
— Не ви один терпите, добродію. Може, терпіння душі від тілесних гірше болючі.
Зажарський глянув на гарну паню, пригадав собі трагедію її батька, погадав, скільки болю мусіло зазнати це добре жіноче серце, і його гнів на проклятих батуринських міщухів трохи ущух.
— Так воно, так, ласкава добродійко, великими терпіннями пробує нас Господь.
— Так тоді не збільшаймо їх, бо Господь велів прощати кривду, яку творить нам ближній.
Говорила, як проповідник, як пройнята божественними заповітами сестра-жалібниця. Її слова тим сильніше вражали, що виходили з уст незвичайної, прямо невиданої краси. Зажарський забував про світлійшого князя Меьшикова і про своє важке та несповнене як слід завдання і піддавався всеціло чарам тієї прегарної жінки. Коли б сказала йому: “Оставайсь біля мене. борони мене, гинь разом зі мною!” — остався б. Та Мотря того не жадала. Вона хотіла, щоб він не дуже чорно малював перед Меншиковим свою гостину в Батурині, щоб не повторяв усіх тих зневаг, які посипалися тут на його голову, а лиш переповів однодушне бажання цілого обложеного городу згинути, а президії добровільно не здати.
— Погано вони привітали мене, царського посла, але за гостиною у вас, ласкава добродійко, я забуду про них, а тямити буду про вас.
— Спасибі вам, не поминайте злом. А тепер підемо, бо вже недалеко полуднє. Вас, мабуть, там нетерпеливо чекають.
— З вами я і до пекла готовий. Ходім.
Подякував за гарну гостину і за те, що вирвала його з рук роззвіреної товпи.
— Ніби ангела небесного післав мені Господь. Коли б не ви, роздерли б мене на шматочки. Щира вам дяка, Мотре Василівна, а з дякою ще одно прохання. Яке?
Переконайте тутешніх людей, що їх упір безсильний. Князь Меншиков добуде Батурин. Це ж ясне. Пощо тоді даремних зусиль, пощо таких жертв? Краще впустити царське військо в город.
— Того обіцяти не можу
— Ні?
— Бо того я сама не бажаю. Зажарський видивився на неї.
— Коли б я бачила, що хочуть відчинити браму, положилася б на порозі, хай перше сторощать мене… Ходім!
— Ходім! — повторив глухо Зажарський. Взяла його за руку.
— Позвольте вам зав’язати очі. Не дуже то ввічливо, але конечно.
— Такі руки не жаль, щоб і світ зав’язали, — відповів. Вбрала його в козацьку шапку, накинула на плечі якусь бурку і повела в пивницю.
— Як дивно, — говорив, тримаючися її, — ведете мене Бог вість куди, можете замкнути на голодову смерть, а я йду, як послушна дитина.
— Бо вірите мені.
— Вірю, що нічого нечесного не зробите ви зі мною, Мотре Василівна.
— Як тую віру затратять люди, тоді їм і ніякого рятунку не буде. А до того воно йде.
— Гадаєте?
— Бачу. От і москалі про нічого другого й не думають, а тільки, як би нас підійти і винищити до останку.
— Не такий чорт страшний, як його малюють.
— Може, й страшніший. Невже ж і вас присилав світлійший без тієї задної гадки?
— Не знаю. Може. Як мені це знати? Я в добрій вірі йшов.
— Значиться, і вас підвели. Так тоді вважайте себе щасливим, що хоч потерпіли самі, та не стали причиною людського горя, куди ще більшого.
Зажарському зробилося соромно перед жінкою. Виправдувався і впевняв, що поганих намірів у нього не було.
Ішли. Прошибало їх гниле зимно підземельних мурів. Свічка в руках Мотрі кидала фантастичні тіні. Місцями доводилося схилятися, щоб головою не вдарити в склепіння.
— Вважайте, тут сходи, ще один, — так. А тепер повертайте вправо.
— Ведете мене, як на другий світ. Страшно. Добре, що тут так зимно, бо в мене жар.
— Пройде. Я добре осмотрила рани. Знаю це діло.
— Ви словами краще залічуєте біль, ніж лікар мастями. Мотря вдавала, що не чує.
— Говорю, щоб ви собі не кмітували ходу.
— Не турбуйтеся. Моя нога тут більше не постане. Хай собі здобувають Батурин — я на нього не піду. Скажу, що хорий.
— І добре. Менше одного ворога матимем.
— Я не ворог ваш, а приятель нині.
— Спасибі. Коли б тільки щирий, бо краще ворог, ніж нещирий приятель.
— Коли б я не був таким, то — подумайте, нас тут двоє, я мужчина і ви — жінка. Одним махом скинув би опаску з очей, і ви були б у моїй власті.
Мотря зжахнулася. Не подумала над тим.
— Того я не боюся, — відповіла рішуче.
— Ого!
— А так. Бо з того підземелля ви не вийшли б без мене отсих дверей не відчинить ніхто, що не знає тайного способу.
Зажарський усміхнувся.
— Я навіть не буду пробувати, хоч воно і дивно, бо, їй-Богу, варто й загинути, щоб на хвилину заволодіти такою, як ви. З мене говорить мужчина.
— Краще кажіть — звір.
— В кождій людині чаїться звірюка, в тім я впевнився нині, там, у замковій салі. Та ви не бійтеся, пані. Ведіть. Йду, як дитина.
— Так тоді схиліть голову, бо доходимо до виходу. Остання брама. А тепер доводиться лізти рачки. Так…
І вони опинилися поза замковими мурами, в глухім зарослім садку. Пройшли. Мотря відчинила ворітця, і вийшли на тиху, далеку вуличку поза містом. Тут їх обскочили вартові.
Мотря допильнувала, поки Зажарського пересадили через мур. Товпи тут не було, не було кому знущаться.
— Спасибі вам, Мотре Василівна, — кликав здолини Зажарський, — спасибі, що провели мене!
— Перекажіть світлійшому, що всі ми тут помремо, а президії не гадаємо здавати, — відповів йому згори дзвінкий жіночий голос, як жайворонків спів.