У СМОЛЕНСЬКУ
Раннім ранком загомоніли дзвони в усіх смоленських церквах. Як на Великдень і як на пожежу. Один наперед другого голосніше, сильніше, скоріше. Дивно, що не порозбивалися, не повривалися, не повихоплювалися зі своїх ярем на старинних дзвіницях, котрих основи тямили ще давні, княжі часи. Церковні брами замаєні галуззями, квітками, хоругвами. Перед церквами арки, з надписами із Святого Письма. Стежки посипані дніпровим піском і рінячками.
У городі Смоленську сім тріумфальних брам — з вежами й вежечками, з цибулястими куполами й баньочками, розмальованими й позолоченими, аж за очі бере.
На одній святий Юрій на білому коні списом пробиває смока. На голові святого Мономаховий вінок, з-під нього в’ються жмутки чорного, буйного волосся, грізно глядять випуклисті очі, надуваються червоні, масткі губи Через плече голуба стрічка. Юр — Петро. А смок — король Карло. Бритий, зіркатий, на висках жмутки волосся, як лиликові крила. Царський спис пробив його наскрізь, пришпилив до землі. Він в’ється з болю, сичить, сіркою дихає. “Слава побідившому дракона!”
Діти з острахом дивляться на візерунок. Їх відганяють від брам, щоб не спиняли роботи, котрої ще чимало. Цілі дерева привозять з лісів і вбивають рядами від воріт до воріт… Туди проїде цар.
Вулиці замітають, вигортають, Бог вість, колишнє болото. Поспішаються, бо сонце вже зійшло. Цілу ніч робили при лампах і смолоскипах, не жаліючи ні труду, ні грошей, щоб приподобатися побідоносному цареві, і коли ласки не запопасти його, так хоч не бачити гніву.
“Страшний-бо цар во гніві своїм!”
У вікнах хат виставлені образи святого Петра, Георгія, Андрея, в знатніших попадаються портрети царя, мальовані рукою місцевих малярів. Перед образами свічки. Їх запалять, як надійде похід. Перед дверми стільці, накриті рушниками, на них хліб-сіль.
Останки колишнього замку, мохом порослі мури-вали дрижать від реву гармат. Пригадують колишні бої з року 1611 і 1632 під стінами Смоленська.
На Дніпрі уквітчані галери.
Між щоглами на шнурах хоруговки, на щоглах великі хоругви мають з чорним вірлом, з буквами царськими.
Город кривичів, насліддя Вячеслава і Всеволода Ярославича, жемчуг у вінку Мономаха, стелиться під ноги московського царя. Забуває славні часи Ростислава, коли його купецькі судна сунулися по бистрих хвилях Дніпра, коли великий Новгород і гордий Псков шукали з ним приятельських зв’язків і підчинялися його впливам. Забуває незабутнього князя Святослава, котрий так завзято боронив його незалежності від Москви і від Литви, та покірно стелиться під ноги царя-побідника, царя-антрихриста.
Дзвони на смоленських церквах гудуть, ревуть гармати, лопотять хоругви. Народ стурбовано, чекає.
“Як над’їде, на коліна падай”.
“Не треба. Цар не любить того”.
“А як?”
“Смирно стій. На нього дивись”.
“А що кричать — гура чи як?”
“Що другі кричатимуть, кричи”.
“О Господи, як страшно!”
“Чим більший цар, тим гірший страх. Не знаєш?”
“І хотіла би побачити його і боюся”.
“Кажуть, як яку дівку сподобає, зараз до себе бере”.
“А ви не раді — правда?”
“Тю!”
Розмову заглушують бубни. Харчать, гаркотять, грохотять. Цілий відділ барабанщиків іде і бубнить. Як один. Всі руки враз вгору піднімаються, всі палки в один мент на бубни падуть. Хай би один спізнився — голова не його. Сам цар знамените бубнить, розуміє цю штуку. Ді-дрррум-бум-бум..! Ді-дрррум-бум-бум!
По вікнах, по дверях, по дахах домів, як олов’яний град, розсипаються глухі, настирливі звуки: ді-дрррум-бум-бум!
Барабанщики в такт ногами сильно викидають, болото з-під черевиків скаче на одіж і на лиця людей. Подаються взад, попід мури.
“Шведи! Шведи!” — біжить з уст до уст. Натовп хвилюється, кожний рад побачити приниження тих, що привикли до слави. (Хто не дивиться радо на горе своїх ближніх.) Пересуваються мовчазливі четвірки, в пошарпаних синіх кафтанах, в чоботях рваних, з поперев’язуваними головами, з руками на опасках. Не радо тримають крок, ступають як чужими ногами, прикрий хід…
Шведські полонені в тріумфальному поході царя Петра.
Перед ними їх хоругви. Вели їх перше до побіди й слави, тепер у неволю ведуть. Ніби розуміють це. Не розвіваються гордо, похилилися вділ, ніби руки в розпуці опустили, і замітають землю, чужу, непривітну. Товпа їм грозить кулаками. Падуть лайливі слова, вереск, свист, хтось плюнув. Бранці ніби не бачать того. Хто згадує минулі хвилини побід, хто надіями забігає в будуче.
Живий ще Карло, живі каролінці, ще не скінчилася війна! Реви, товпо, плюй, скаженій, піддобрюйся до царя, котрий глядить на тебе гірш, ніж на стадо худоби,— на те ти товпа..! Прости їм, Господи, не знають-бо, що творять.
Якийсь молодий швед сильно на ногу налягає. Не може далі йти, ще не витягнена куля. Сперся на свого товариша і — плаче. З болю чи з сорому. Закрив очі рукою, закусив зуби, нічого не бачить і не чує…
Перейшли.
“Не цікавий народ”.
“Ніс напоздовж, очі впоперек, ти гадав які?”
“Худяки”.
“Сила в костях, не в салі. Бачиш, канони везуть”.
Котяться вулицями Смоленська на шведах здобуті гармати. На дулах кров, порозбивані замки, мало котра схоче на своїх стріляти. Підскакують на нерівних вулицях. Не радо їдуть ними.
“Цар, цар!”
І натовп реве, дереться, скаженіє. Не розбереш, що таке кричить. Підносяться руки з хлібом-сіллю, з чарками, з малими дітьми, щоб побачили побідоносного царя. Ось він, він сам найясніший, той, що шведа під Лісним розбив, побідитель!
Їде на чорному коні, чапрак золотом шитий, дорогим камінням оздоблений.
Царська голова вище всіх. Трикутний капелюх, на грудях срібний панцир, через груди голуба стрічка святого Андрея. Кінь угинається під ним. Не кожний понесе такий тягар.
Цар голову гордо здер, малий вус стирчить, очі шукають жертви.
Дивіться, духи смоленських князів, нащадки Ярослава й Мономаха, ваш наслідник вашими слідами ступає!
Біля царя — Меншиков і Шеремет’єв, за ним — його бояри й генерали, всі близькі йому і — його дубині. Щасливі, бо цар в днях тріумфу не б’є, хіба жартом, скоріше милує вірних слуг своїх, кого орденом, кого землею, кого тим, що за вухо потягне. Ласкавий цар в день своїх тріумфальних в’їздів. Ніхто не святкував їх так гучно і так довго, цілий тиждень… Кухлями п’ють горілку. Запиваються на смерть, щоб пам’ятали, як тріумфально в’їздив у город побідоносний цар.
Переїхали, перейшли. Тягнеться здобутий на шведах обоз, вози й візки, навантажені всяким добром. Позаду хворі й поранені. І тим довелось звеличувати царя. Деяким не довелось. Померли на возах. Лежать горілиць і незамкненими, скляними очима дивляться на чуже мрячне й невеселе осіннє небо, засіяне хмарами сполошених ворогів і галок.
Грають дзвони на смоленських церквах, від гуку гармат розсипаються старі городські мури, останні свідки колишніх, княжих часів.
Цар Петро святкує побіду біля Лісного.
* * *
Після в’їзду пир. Цар, генерали, бояри. Запрошено й деяких шведських старшин. Просьба чи наказ? Один не пішов. Кулю в лоб собі пустив.
“Молодець! — гукнув цар, почувши про цей інцидент.— Їй-Богу, молодець. Вип’ємо за його хоробру душу”.
Випили.
“А тепер п’ю за здоров’я полонених шведів, учителів моїх у воєнному ділі. Спасибі, що так добре вчили, чого доказом побіда під Лісним”.
Цар у знаменитому настрої. Вже третій раз гримнув кулаком Меншикова по коліні, диво, що не строщив. Здорово їсть, а ще більше п’є, найбільше анижівку. Жовті, глиняні лиця червоніють, очі випулюються, чуприна підноситься, як грива. Цар нагадує лева, що ось-ось вискочить із клітки і розідре когось.
“Жаль, що нема між нами гетьмана Мазепи. Дотепний чоловік. Не те, що ви”,— каже цар.
Царські люди солодко всміхаються, ніби не знати який комплімент почули.
“Іван Степанович особливо гарно латинською мовою жартує. Вигадує такі сміховиті слова, що хоч кладися. Налийте мені анижівки. П’ю за здоров’я Івана Степановича Мазепи”.
Випивають.
“Іван Степанович, може, вже й не живе”,— зауважив хтось із царських людей.
“Іван Степанович хитрий, він перехитрить і смерть”,— жартує цар.
“Що хитрий, то правда,— зауважує Шеремет’єв.— Більше хитрий, як вільно гетьманові війська козацького-запорозького його величества царя”.
Цар дивиться на Шеремет’єва уважно. “Не розумію. Висловлюйся ясніше”.
Шеремет’єв нахиляється до царя і щось йому упівголоса говорить. Цар слухає і сопе, як ковальський мішок. “Фу, чорт! Наскучило мені”.
Шеремет’єв мовкне, відсувається, маліє. Нагадує пса, на котрого господар накричав. Пес бере хвіст під себе і ховається до буди.
“Наскучили мені ті доноси, підозри і другії глупості. Налити мені чарку!” . Випив.
“Іван Степанович замудрий, щоб таку дурницю робить. Замудрий!
Цар грімко порожню чарку на стіл кладе.
“Іван Степанович нашому братові не рівня. Учений, досвідчений, чоловік заграничний”.
“Власне тому, що за границею вчився”…— починає Шафіров, але цар не дає йому докінчити гадки.
“Росія, як не позичить розуму в заграниці, то зігниє, згине, втопиться у своїм бруді, смороді, в темноті. Заграниця — фу!”
Цілий стіл з острахом дивиться на розгніваного царя. Чекають, коли він чаркою або ножем кине Шафірову в лоб.
Але цар нараз, ніби йому якась нова гадка приблукалася до голови, тре чоло лівою рукою, лікоть спирає на столі, пальці до очей прикладає — думає.
“Чорт його зна, того старого лиса. Можливо, черкаси спосібні до всього. Але — невже ж би він смів?! — і цар кулаком грюкнув об стіл.— Невже ж би смів він робити що-небудь проти моєї волі і на мою шкоду?!”
В залі муха бринить.
“Після обіду скликати консиліум. Розібрати й роздивитись діло гетьмана Івана Степановича Мазепи. Чому він не їде, коли я його кличу, чому стільки на нього жалоб, що це за Понятковський, що до нього писав лист, і т. д. Треба раз з Іваном Степановичем зробити кінець”.
Гук, шепіт, блиск,— пускають кольористі вогні. Цар — охотник до них. Цар-піротехнік.
Встає, обтирає масткі губи, хлібом чистить вус. “Роздивити точно справу гетьмана Івана Степановича Мазепи. Супротивлення довше не стерплю. Або хай умирає, або хай слухає, що йому наказує цар… Фу! Чорт!”
Перевертає крісло, розбиває дві чарки, спльовує крізь вікно і, не кивнувши нікому на прощання головою, ходою великолюда виходить із бенкетної зали,— високий і страшний цар Петро після побіди близ Лісного.