ПІДДАВСЯ
Гетьман слухав, як гуторили старшини. Знав, що і як вони напишуть. Не важно. Важливо, щоб написали. Хоче мати доказ у руці, що не самовільно поступив, а пішов за їхнім бажанням. Бог вість, як діло скінчиться, не завадить обезпечити себе.
Переговори з Карлом припинив би на деякий час. Через доноси Кочубея. Погано діло тоді стояло. Добре, що вдалось перехитрити царя. Потерпить Кочубей.
І гетьманові гадки пішли шляхами — до Батурина, Диканьки, до Ковалівки.
Пригадав собі своє довголітнє товаришування з Василем Леонтієвичем, як жива явилася перед ним Любов Хведорівна, побачив Мотрю… Мотре, сонце моє!..
Як недавно це було, а як далеко відійшло від нього! Мотря не його, а Чуйкевичева дружина. Видно, так Бог хотів. Не жаліє за тим, що в Бахмачі було. Передвечірнє сонце, осінній погідний день. Боже ти мій! Яка благодать — гарна й розумна людина..!
Ні злості, ні помсти не почував у своєму серці. Хотів, щоб Мотря щасливою була. Але чи буде? Ось і тепер, яка чорна хмара надвигається на її небо. Батька цар покарає. Як не дістав Мазепи, мусить Кочубея скарати. Цар Петро нічого безкарно не пускає. Маєстат свій не тільки силою і умом підтримує, але й страхом. При допомозі страху все в своїх руках держить. Деспот. Тільки хитрощами можна поборювати його. Цар Кочубея скарає на горло. Мазепі ніяк рятувати його. Або Кочубей, або діло. Діло від Кочубея важніше. Діло найважніше з усього. Для діла кожна жертва добра. Треба робити діло…
І гетьман снував далі свої плани. Роздумував, як і коли перейти йому до Карла. Є два способи: або щоб Карло попрямував на Москву, або щоб скорим ходом увійшов на північну Україну і відрізав її від Москви. За шведськими тилами можна б тоді підготовити край до великої зміни. Біда, що Карло не слухає нікого. Своїм розумом робить. Вождь і філософ. Гетьман рад був якнайскоріше побачити його. Цікавий чоловік, геній.
Невже ж їх у нас не було? А Хмельницький, Виговський, Дорошенко — може, й другі.
Тільки нашим бракує того, що чужим доля дає,— авторитету й традиції. Карло хлопцем одно й друге дістав, наш чоловік мусить їх здобувати, нашому треба боротися за те, що другі готовим до рук разом зі скиптром дістають. У нас боротьба на всі фронти і тому така важка побіда.
Гетьман ніяк не може уявити собі українського Карла, ані Петра.
З тим і засинає.
Це його щастя, що сон послушно приходить. Люди дивуються, коли Мазепа спить. Він працює не раз до пізна вночі, а скоро світ встає. Але ті дві-три годині сну, кріпкого й безтурботного сну, ніби на його власний наказ, покріплюють його. Не раз у повозі притулить голову до подушки й засне так, як другий навіть на лебединих пухах не спить.
Цей добрий сон — один із секретів його молодечого вигляду.
Мазепа опанував свій сон силою волі…
* * *
Орлик двічі відхиляв занавісу і двічі подавався назад. Гетьман спав, скинувши кунтуш і сап’янці. Біля його похідного ліжка лежало світляне віконце. Вечоріло.
Орлик ждав, аж гетьман покличе його. Кендзєровського відпустив, нікого не було в шатрі.
Генеральний писар тримав прохання старшин і думав.
Пригадав собі свою молоду дружину і своїх маленьких синів. Що станеться з ними? Вони ж у Батурині. Коли б так Мазепина зрада виявилася скоріше, ніж вспіє спровадити їх до отсього табору,— пропали.
Орликові мороз пішов по спині. Невже ж він має право ставити добро і життя своїх найближчих на непевну ставку? Невже ж вірність гетьманові річ святіша від щастя його рідних дітей і коханої дружини?
Він пригадав собі тую ніч, коли гетьман, дякуючи сліпому припадкові, був приневолений розкрити перед ним тайну. “Іди і молися Богові, казав, ти молодий, і по-божому живеш, може, Бог вислухає тебе. Молися, яко хощет Господь, да устроїт…” Хитрун! Усіх нас на шнурку водить, як хоче, так наструнить, а тоді: “Йди і молись Богу!”… Злість підступала до Орликового серця. Як може один чоловік володіти таким великим гуртjм? І то не товпою, а людьми, як не образованими і вченими, так бувалими і досвідченими?
Буртувався проти насилля. Це, що нині робив гетьман, з от-сим письмом, це чиста комедія — лицедійство, коли не лицемірство. Гетьман давно рішився, все своїм Богом чинить, а старшинами так крутить, що нібито не він їх веде, а вони його провадять. Один чоловік усіма заправляє, всі під його дудку танцюють, усе вертиться, як він собі бажає. Старий, дряхлий чоловік.
Забував про добродійства, яких від гетьмана зазнав,— бунтувався.
“Велике діло, що мене з консисторського канцеляриста генеральним писарем зробив, першим при собі, значиться, чоловіком! Не будь у мене снаги, генерального пера не встромив би в руку. Але що я таке при нім? Ні то син, ні то пахолок. “А піди-но ти, Пилипе, а зроби-но ти, Пилипе!” Так раз у раз. Знаряддя я у його руках, більш нічого. Послушне знаряддя в гетьманових руках. А як приманює мене! Все мені тую булаву показує, мовляв, по моїй смерті, може, вона тобі припаде, тобі або Войнаровському”.
Орлик хвилювався. Сердився, що гетьман затаїв перед ним свої зв’язки з княгинею Дольською. “Єзуїт Заленський і болгарський митрополит-розстрига більше в нього віри мають, ніж я. А тринітар?”
Орлик пригадав собі нинішню пригоду зі шпигуном, котрий нібито в холодній сидить. “Але під вартою, щоб йому волос з голови не злетів”. Комедія, котра могла скінчитися трагічно. Чи не скінчиться трагічно ціла тая велика комедія, котру старий гетьман затіяв?
Раб бунтував проти власти господина свого. Вічна залежність, безнастанний послух, повсякчасна тінь, у якій йому доводилося ходити, бо велетень Мазепа тую тінь на його постать кидав, проймали болем його палку, честолюбиву душу.
“Гарно! Регіментар ти єси, а ми, підчинені тобі міністри, маємо слухати тебе і сповняти накази твої вірно… Так скажи це. Не крийся, скажи, що ти деспот, що монархію з гетьманату робиш. А то він так м’яко прибрав нас у свої руки і крутить нами, як ляльками в вертепі. Танцюємо на його шнурку. Тю!”
Кинув Ломиковського письмо на стіл.
“Такі поважні старшини, а не бачать того. Пишуть, не знаючи, що він диктує їм. Наскучило дивитися на те. Страшний чоловік. Петро тілом, а він духом страшний. Духом своїм поневолює нас”.
Орлик бунтувався проти перемоги Мазепиного духа. Ще раз гадками в тую ніч вертав, коли від гетьмана з тайною на печорський двір побіг і гроші нищим роздавав, щоб молилися до Бога. Мало на якогось чоловіка не впав. Лежав серед дороги, як колода. І йому гріш у долоню вткнув. “Молися, що Господь устроїв усе по добру”. Не прийняв. Він не нищий. “А чого ж ти тут лежиш?” “До Києва вмирати прийшов. Вмерти не можу. Може, тут Бог смерть мені пошле”.
Хотів упевнитися, чи Київ ще наш. Подивитися на Лавру, на Мазепині церкви, на академію, гетьмана побачити хотів, Степановича Івана. Чи гетьманує він, чи антихрист?
Орлик до богадільні його відвів, а на рано до гетьмана попровадив.
Ще й нині тямить цей мент. Старий козак, що за Виговського, за Дорошенка і Сомка в походи ходив, за Мазепи праву руку втратив, підступив до гетьмана і доторкнувся до його одежі. Впевнився, що гетьман ще є. Мазепа руку йому подав:
“Здоров був, батьку!”
“Доброго здоров’я вашій милості у Господа прошу”,— сказав і повалився трупом.
Орликові на цей спомин мурашки полізли по шкірі. “Духом своїм насилує нас. Такої жертви, як він, ніхто не жадав від козацтва. А слухають його. Навіть на Січі свою партію має”.
Орлик гарячий лоб до зимного стола притулив. “Але й насиллю кінець. Годі, щоб він нас до нещастя провадив. Нас — то ще. Але що винні жінки й діти наші? Ми, батьки і мужі їх, маємо їх добровільно в руки московських катів віддати? Ні, ніколи й нізащо в світі! Такої жертви ніхто не сміє вимагати від тебе, навіть гетьман від свого генерального писаря, ні!”
Орлик встав. “Що ж тоді?..— питався сам себе тривожно…— Сказати йому це? Знищить чоловіка. Назве зрадником і бунтарем, прихвостнем Кочубея. Під суд віддасть…
Найпростіша річ — вбити. Лежить сам, ніде ні живого духа. Спить. Один, добре вимірений удар стилету, і всій трагедії кінець. З шатра є потайник у балку, про котрий не знає ніхто. Можна вийти, вернути в табір другим боком і — кінці в воду”.
Орлик гірко всміхнувся: фантазії. Зрада Валенштейнових офіцерів, український Хеб. Він не спосібний до того.
Чув жар в очах. Чи не яка недуга?
Прикладав руку до виска. Рука дрижала й була гаряча.
“Всі ми ніби в маренні. Він один здоровий, він один знає, чого хоче і що йому робити, отсей старий, дряхлий чоловік, що так спокійно спить за шовковою стіною, тоді як його генеральний писар, молодий і дужий Пилип Орлик, з ума сходить. Кінець тому, кінець! Піди, кинь йому цей лист і скажи, що довше гратися в політичні піжмурки не будеш. Складай перо й печать і йди собі від нього, до жінки і дітей, ти ж муж і батько. А як не пустить? Так вночі вихопиться з табору і поїде геть, щоб не бути при ньому й не відповідати, як генеральний писар, за тую небезпечну затію…”
“Пилипе!— почувся Мазепин голос з третього переділу.— Є ти там, Пилипе?”
Орлик встав, поправив пояс, пригладив рукою чуб, взяв Ломиковського письмо і відхилив занавісу. “Йди геть! Геть!” — наказував собі в душі.
Гетьман глянув на свого писаря, піднявся, сів на ліжку, очі в нього втупив.
Орлик хотів видержати цей погляд — не міг.
Повіками зіниці накрив.
Турецькі узори затанцювали на долівці, сонячні квадрати засуєтилися, як живі, гетьманська хоругов залопотіла, як крилами птах.
“Втікати, втікати, втікати!”
Ноги трималися землі.
Рушитися не міг.
Стояв у ногах постелі. Лист “дурницями” записаного паперу тремтів у його руці.
“Пилипе!” — почув м’який оксамитовий голос.
“Слухаю, милості вашої”,— відповів, підступаючи до гетьманської руки.
Перед ним лежав гетьман Мазепа.
“Важко тобі, Пилипе. Гадаєш мені легко?—казав гетьман, беручи Орлика за руку і притягаючи його до свого ліжка.— Сідай. Побалакаємо хвилину. Багато часу не маю, бо нині ще треба бачитися з тринітарем, з отсим шпигом, знаєш”.
Орлик сів на краєчку лавки. Голова йому горіла.
“Хвилюєшся?— почав гетьман.— Розумію тебе. Жінка, діти. Що ж! Кажи. Коли в тебе сили нема, я не налягаю, іди до них. Важко мені оставатися без тебе, але не хочу, щоб Орлик в куропатву перемінився. Краще випущу його з клітки, хай летить”.
Орлик віри вухам своїм не йняв. Чи справді він це чує, чи лиш йому в маренні верзеться.
“Кажи, Пилипе, кажи! Ще час. Ще можеш умити руки свої, як Пилат, простять тобі. За декілька днів, може, буде запізно. Рішайся!”
Орлик не зчувся, коли коліна його опинилися на долівці, а голова припала до постелі. “Пане мій! Не проганяй мене від себе. Не гідний я ласки твоєї, не варт бути вірником твоїм, бо я лиш чоловік. Але — поборю я ворога в собі, не зраджу тебе, як жінці і дітям своїм щастя бажаю”.
Почув долоню гетьмана на своїй голові.
“Не добру клятву проговорив ти, Пилипе. Щастя жінці й дітям своїм бажати і мені вірним оставатися — не все одно. Родина — щастя, і служба вітчині своїй — теж щастя. Подружити ті два щастя з собою — це вже забагато добра. Треба забути про одно, щоб другому служить. Я про все думав, Пилипе. Про жінок і дітей ваших теж. Не хочу їх безпомічними залишати, бачить Бог, як не хочу. Та чи зможу я захистити їх перед важкою рукою царя, котрий навіть Меншикова в злості не щадить, не знаю. І тому, жаліючи тебе, ще раз кажу, як хочеш, іди до них”.
“Остануся біля тебе, Іване Степановичу, аж до смерті”.
“Моєї?”
“Ні, своєї. Так мені. Боже, допоможи!”
Гетьман підніс його і казав сідати.
“Що ж там письмо?” — спитав нараз другим голосом, спокійним, діловим.
“Написав Ломиковський?”
“Покажи!”
Гетьман прочитав. “Отут ще треба справити, Пилипе, щоб сумніву ніякого не було”.
Подиктував в однім і в другім місці змінені речення в тій самій актовій мові, в якій зложене було письмо і якою він писав свої універсали й листи до полковників і до старшин.
“Підеш до Ломиковського, щоб ще раз переписав це прохання і щоб завтра вранці приніс мені. Хай прийдуть також Апостол, Горленко, Зеленський і, розуміється, ти. А тепер зайди до холодної, виведи звідти нашого шпига і достав його тут. Поклич Кендзєровського”.
Орлик розпрощався з гетьманом. Цей ще раз завернув його. “Яко хощет Господь, да устроїт. Пригадуєш собі?”
“Пригадую”.
“А все ж таки маєш час до завтра, роздумай гаразд. Діло велике й важке. Якщо не почуваєш у собі сил витримати біля мене аж до кінця, щасливого або ні, так краще скажи, і відпущу тебе”.
“Витримаю, милосте ваша”.
* * *
Кендзєровський перший прийшов. Допоміг гетьманові вбратися і накрив стіл до вечері.
Робив це, коли гетьман не хотів мати ні чурі, ні служок біля себе, довіряв йому. Стародубського полковника свояк дослугувався рангу біля гетьмана, до котрого приляг цілим серцем.
“Що чувати?” — спитав його гетьман.
“Нічого незвичайного. В таборі, як в улику, шумить. Так перед кожним походом буває. Козаки хвилюються”.
“Що кажуть?”
“Всячину торочать. Той клянеться, що на шведів у степу наткнувся і ледве втік, другий запорожців бачив, як із Січі до нас тягнули, третій короля Станіслава десь пізнав, чого хто собі бажає, те й увижається йому”.
Гетьман усміхнувся: “Нашим усе чогось нового захочеться”.
“Надокучила Москва”.
“І ти на тую нуту співаєш? А дух у таборі який?”
“Як звичайно, козацький. Молодики сумують, а старші розважають себе і їх, то жартами, то чаркою”.
“Розважають?”
“Розважають, милосте ваша”.
Кендзєровський бачив, що гетьман не від того, щоб щось веселе почути.
“Вчора був я свідком веселої приключки”.
“Якої?”
“У вдарній сотні прилуцького полку гостилися старшини. Сотник Федір, випивши трохи, куняв. Нараз хтось гримнув:
“В удар!” Старий сотник зірвався, вискочив з куріня, допав коня і сів, але лицем не до голови, а до хвоста. Товариство в сміх. Котрийсь із молодших і каже: ,Ваша милість їдуть назад’.
Сотник страшно подивився на нього.
‘Не знаєш, куди їду, так і знати не можеш, чи вперед їду, чи назад. Це одно, а друге, як треба, то поверну конем і поїду вперед, а третє, піди-но ти краще та купи мені табаки’ (він родом із-за Збруча й нюхає табаку). Насилу зняли з коня”.
“Краще жартувати, аніж сумувати, але ось і Орлик шпига веде”.
Гетьман гукнув на шпига: “Увійди!”
Цей згорблений увійшов у шатро. Але як тільки опустилася за ним занавіса, випрямив спину і латинським привітом повітав гетьмана. Кендзєровський подав зимну вечерю і налив чарки. Гетьман відправив його з шатра з тим, щоб, як затрублять у таборі на сон, прийшов до нього.
Гетьман з тринітарем по-латинськи балакали. Гетьман дякував йому за корисну і справну вислугу, нагородив щедро і вгостив на славу.
“Діло добігає до кінця, а тоді пічнеться що лиш властива акція з новими союзниками. Поїдеш, отче, до княгині Дольської і перекажеш її наш привіт і щиру подяку. Завтра мої старшини довідаються правди. Нині я їх приготовив до того. Поки що все складається щасливо. Старшини написали мені прохання, щоб я переходив до Карла. Завтра письмо буде в моїх руках”.
Тринітар затирав руки. “Ad maiorem gloriam Dei. Все в божих руках, ясновельможний пане”.
“Авжеж, що не в наших. Волі божої нікому не минути. Робимо, що можемо, совість наша спокійна. А тепер скажи мені, де гадаєш сю ніч ночувати? Я казав би, оставатись у таборі. Кендзєровський відпровадить тебе до Орлика. Це зараз недалеко від мене. Добре?”
“Як ваша милість прикажуть”.
Гетьман добув зі скрині одяг, шаблю і шапку. Тринітар перебрався.
“І спереду, і ззаду, хоч куди козак,— жартував Мазепа, повертаючи ним вправо і вліво.— І рідна мати тебе не впізнала б, такий молодець”.
В таборі трубіли на сон.
Пустіли майдани і мовкли вулиці. Над табором зоряна ніч розпинала свій великий намет. За табором, якраз проти головних воріт, на задуманім виднокрузі викочувався місяць, великий і червоний… “На розлив крові”,— казали вартові.
Надійшов Кендзєровський. Гетьман велів йому провести гостя до мешкання генерального писаря.
Гетьман вийшов перед своє шатро. Здалеку дивився на табір, на курені й намети, на вози і коні, що вкрили собою широкі поля, аж геть під виднокруг.
Хто і пощо стягнув тих людей з цілої України, відірвав від землі і від родини, від звичайного життя? І що станеться з ними за місяць, за два? Чи багато залишиться в живих, а ті, що згинуть, чи гадають про те тепер, в ту зорішливу ніч, що так і тягне тебе в рідне село, у вишневий садок?
На чий зазов прийшли ті люди сюди, на гетьманський чи царський? Свідомість їх пригнала чи послух і мус, гроза царської кари?
Гетьман дивився на зорі, ніби відповідь у них читав. І вони розсіяні по небу, як у безладді, а на ділі в карності і в порядку. І вони кружляють там, а тут люди, скрізь мус. Позбутися страху, визволитися з примусу сліпого і пройти свою власну дорогу, слухаючи розуму й совісті своєї,— це найбільше завдання людини…
Гетьман глянув на місяць… Який же він червоний! Грізний!
Вернув у шатро і засів до своєї роботи.
Писав поза північ.
* * *
Десь далеко в хуторах і селах співали другі півні, коли нараз почувся тривожний крик. Гетьман підійшов до віконця. Вартові стояли на своїх місцях, але вулицями бігли люди, одинцем і гуртами: Лускали чоботи, дзвеніли шаблі, лунали незрозумілі крики, зливаючися в один тривожний гул. Гармаші підбігли до гармат лаштувати їх.
“Без мого окремого наказу ані одного стрілу! — крикнув до них гетьман.— Під карою смерті, зрозуміли?”
До гетьманського шатра біг генеральний писар. Побачивши гетьмана, спинився. “Прошу милість вашу в шатро — в потайник”,— додав ледве чутно.
“Що таке?”
“Бунт”.
“Де?”
“В прилуцькому полку почався. Скрізь табором піде”.
“Де обозний?”
“Обозний сотні на вдар готовить”.
“На вдар?”
“Щоб придавити бунт”.
“Що ви це? На вдар? Битву робите в таборі? Подуріли!”
Сердюцькі відділи виступали зі своїх курінів і оточували майдан, на котрім стояло гетьманське шатро. Тихо, скоро, справно. Ніби живий мур виростав кругом гетьманської домівки.
Направо від головних воріт клекотіло. Гадав би хто, повінь прориває греблю і грозить потопом табору. Вже й стріли починали лунати, а по них пронизливий крик.
Ломиковський відмежовував певними й вірними сотнями прилуцький полк від решти табору.
На кордон напирали; він хитався, то подавався взад, то випинався вперед.
Козаки з других полків, що забарилися були в прилучай, хотіли вертати до своїх, їх не пускали, гадали, що бунтарі, приходило до рукопашного бою… Крик, шум, рев…
З бічної вулиці біг Апостол. “Ваша милосте,— говорив задиханий,— не е к с п о н у й т е себе! Благаємо вас, Іване Степановичу, іти в шатро! Табір нездисциплінований, люди непевні, товпа”. Брав гетьмана попід руки.
“Лиши! Не піду! Чого хочуть?”
“Всіляко кажуть. Хтось вість пустив, що гетьман військо покинув,— утік”.
“Коня!”
“Милосте ваша, стійте!”
“Коня мені в цю мить!”
Привели три.
Червоний місяць зайшов, небо хмарилося, в таборі робилося темно.
“Посвітити мені!”
З шатра винесли кілька смолоскипів, запалили, підняли вгору.
Гетьман скочив на коня, праворуч — Апостол, ліворуч — Орлик.
“Перша сердюцька сотня зі мною!” — подав наказ.
Гаркнули бубни, залунав тупіт чобіт, білий гетьманський кінь гордовито ступав.
Смолоскипи, як огненні бунчуки, маяли над головою.
Спинилися біля кордону, який насилу вдержував Ломиковський.
“Нас зрадили!”
“Нас продали!”
“Москалям на знущання!”
“Віроломники, торговці! Де гетьман? Пускайте нас до гетьмана!”
“Я тут!” — озвався нараз гетьман, висуваючи свого білого коня вперед.
“Милосте ваша, не е к с п о н у й т е с е б е!” — благав його Апостол.
Орлик вхопив гетьманового коня за вуздечку.
“Пусти! Зі смолоскипами тут! Світіть, хай бачать темняки, невірні Фоми,— хай бачать, бентежники, що я ще не втік, ані не заков’яз зі страху перед ними. Доторкайтеся мене, впевніться, що це Іван Степанович, не лялька, котрою обдурюють вас. Чого ж ви стоїте крикуни, бешкетники, ревуни безсоромні? Чого дивитеся на мене? Горлайте, ревіть, покажіть, які хоробрі!”
Передні мовчали. В задніх рядах озивалися ще несміливі погрози, як по бурі громи.
“Гарчиш, як з-поза плота собака! Виходи наперед, хай побачу тебе, бо певно ще у бою не бачив. У власному таборі воювати хочеш, лицарю безіменний, виходи!”
“Гетьман, гетьман!” — загомоніло кругом.
Товпа хвилювала. Ставали навшпиньки, щоб глянути в гетьманське обличчя.
“Він…”
“Іван Степанович”.
“Не втік”.
“Не передав нас москалям”.
“Хай живе гетьман Іван Степанович!”
“Хай живе!”
Перша сотня прибічного сердюцького полку вдарила в бубни. Гетьман скинув шапку з голови.
“Козаки! Бешкетів у таборі не стерплю. Не рейментую над язикатими бабами, а козаків проваджу по волю і по славу. Кому захочується ребелій, кого сполошиш бабською сплетнею, як віхою нев’їждженого коня,— хай іде з табору, геть, до повних мисок, на теплі запічки, до спідниць. Мені боягузів не треба, мені треба козаків таких, як були за Остряниці, за Наливайка, за Гуні, за батька Хмельницького, Виговського, Дорошенка, таких, як ті, котрими я рейментував досі. Гетьманське слово даю, що нікому за це волос з голови не спаде, може йти, але зараз, у цю мить, поки я тут. Хай бачу тих, що остануться біля мене, готові так само, як і я, на дальші труди, походи, бої, на рани і смерть за нашу віру святу, за вольності козацькі, за жінок, дітей, батьків і сестер, за Вкраїну, її добро і славу. Хай нинішня тривога, як лопатка у руці хазяїна, відвіє полову, бо з половою нема мені чого возиться. Виходіть!”
Товпа подавалася взад, далі. Між нею і білим конем росла широка смуга, озарена червоним світлом смолоскипів, з котрих на стоптану мураву скапувала перетліла смола.
Товпа втікала перед білим конем і перед очима гетьмана, що росли й пломеніли, як зорі, як смертоносні кулі, вилітаючі з цівок. Влучали, разили, спричинювали біль. Біль сорому, глуму, згордливої наруги. На смугу між білим конем і чорною товпою не виступав ніхто.
“Нема таких?”
Тишина.
“Нема таких?”
Відгомін повторює: та-ких!
“Втретє, і востаннє, питаюся вас, панове козаки, чи нема між вами таких, що завтра спроможні зробити новий бешкет, новим соромом обезславити наш останній козацький табір?”
“Нема! Нема! Нема!” — загомоніло кругом.
Гетьман шапку знову з голови скинув, направо й наліво нею майнув: “Вітаю вас, що обіцяли доховати віри батькам своїм, вітаю козаків українських, котрих обіцяюся повести крізь огонь і воду по добро і славу. І знайте, скоріше місяць відірветься від неба, ніж я покину вас!”
“Хай живе Іван Степанович! Хай живе гетьман!”
“Спокійно й карно розходіться по курінях своїх. Ніхто за нинішню тривогу не буде відповідати. На це вам моє слово”.
“Спасибі, батьку наш!”
“Але, як що ви ще раз зважитеся заколот який піднімати, покараю гостро, безмилосердно, за нині і за той раз. Розходіться!”
Білий кінь стояв на чорнім майдані, поки останній чоловік не зійшов із нього.
Меркли зорі. Лягали поранні імли. Проймаючий вітрець потягав від лугів.
* * *
“Звичайний інцидент,— казав до Апостола гетьман,— а панове-товариші ребелію з нього зробили. Доброї ночі вам. Заходьте вранці до мене”.