Богдан Лепкий Мотря (Цикл Мазепа, Повість 1)

У БАХМАЧ

— Млин не йде, — казала мельничка, ставлячи ранком перед Мотрею глечик вареного молока. — І завірюха надворі, що крий Боже! Ніхто тут не приїде. Та для всякої безпеки наготовила я для вас селянське вбрання. Коли б лихий кого надніс, то скажу, що моя невістка, а чура буцімто ваш брат. Невістка і так ще не провідувала нас, її не знають, повірять.

Мотря перебралася, злізла з вишки і помагала мельничці готовити обід.

В ушах її шуміло, на душі було важко. Переживання останніх тижнів і днів підкосили її. Почувала втому. До того совість не давала спокою. Питала себе, чи добре вона зробила, що втікла? Але розум відповідав, що не з власної волі втікала, її ж пірвали. Це одно, а друге — кожний боронить свого життя і волі. Мати хотіла позбавити свою доньку волі, донька має право боронитися.

— Буду боронитися проти насильства рідної матері! — сказала собі Мотря.

Непокірлива вдача брала верх.

Згадуючи вчорашнє, соромилася себе самої.

Везли її, як тварину. Дві відьми відпроваджали. Нікчемні й п’яні. І вона не противилася. Робила це для батька.

І соромно було Мотрі, що її рятував чура. Чура панночку спасає.

Лиха була на себе, що серед дороги не вискочила з саней і не загрозила людям, що їх або постріляє, або себе, коли її , не пустять на волю.

Не так принизливо було б.

Але що сталося, те не відстанеться. Пропало… А що тепер?

— Панночко, золотенька, — падькалася мельничка, — лишіть, не томіть своїх білих ручок! Сідайте собі, спічніть.

Хто бачив, щоб така гостя метружилася. Не годиться! Стерла лавку і просила Мотрю сідати на покуті. Мотря рада була ввічливості старої, бо справді почувала чимраз більшу втому. Голова ходором ходила. Коли б млин молов, то гадала б, що це від туркоту коліс. А так знала, що ні.

“А що тепер? — сверлувало в мозку. — 3 батьківською хатою пірвала. Пірвалися золоті нитки. Тепер вона сама й бідна. Тепер для неї тільки того, що він — гетьман!”

Забрехали собаки, вилізли десь із мерви й побігли на шлях за ворота.

— Мабуть, мій старий вертає, — сказала мельничка. — Треба йти відчинити ворота!

Накинула на себе кожух і підтюпцем побігла. Мотря лишилася з думками, з тривогою, з сумнівом. “Беріть мене на муку. Я готова. Поборюся. Щастя дешевою ціною не купити. Заплачу за нього багатством, вигодами, спокоєм — усім. Або таке щастя — якого я хочу, або жодне. Двох щасть нема”.

Увійшов мельник. Старий, але кремезний чолов’яга. Очі дивилися грізно, але уста всміхалися лагідно. Він уже знав від жінки, що в них за гості.

— Нелегке діло! — говорив, звітавшися. — Дуже нелегке! Генеральний суддя — не хто-небудь! Але Христос ще більший від нього. Христос казав помагати ближньому в потребі. Не одному я вже поміг, дасть Бог, що і вам станемо в пригоді. Заспокоїтеся!

І він почав розказувати усяких городських новин. Літали ті новини і билися з собою, як нетлі кругом світла. Тим світлом була війна. Розгорювалася, як огнище в полі, і заграва від того огнища била чимраз вище і дальше.

Новини перечили собі. То Петра малювали, як антихриста, то шведів, як чортів. Для Мотрі найважніше було почути, що гетьман у Бахмачі живе, відпочиває. Мабуть, до Різдва побуде. Дуже в Києві втомився, будуючи тую прокляту фортецю. Народ нарікає на нього, що цареві годить. Говорять, в нього і сила є, щоб постояти за бідних, та він не хоче чи не сміє. Весною гадає нові роботи починати.

Кажуть, ще одним перстенем ровів та валів обведе свою Гончарівку.

— Своїх скарбів пильнує, — доповіла мельничка. — Його скарб у Батурині.

— Нібито я не знаю! Але ж і на Гончарівці чимало добра. Говорять, Мазепа від батька Богдана багатіший.

— Богданові маєтки у Великому Льоху.

— Новину мені сказав! Нібито я не чула, що як цей Льох розриють, то звідтам воля встане.

— Воля в людях, а не в Льоху, — гнівно промовив мельник і махнув рукою. — Волю треба добути. А наші люди добувають усього, тільки не волі. У городі тільки й чуєш, що Антін Максима підвів, а Петро забагатів, а Павло зубожів, по судах тягаються, за чуби водяться, а іншої гадки не мають.

Мотря ніби байдуже слухала ті балачки, але в душі дивувалася немало, що двоє простих людей турбуються волею, котрою, мабуть, і хіснуватися не будуть, бо, може, й весни не дочекають, а люди, відповідальні, котрих провидіння Господнє поставило, як світила, на чільному місці, і в гадку собі таких важких питань не беруть.

І совісно зробилося Мотрі, щоб ці добрі люди із-за неї та не мали якої біди.

— Велике вам спасибі, — казала, — що приютили мене, але я у вас не можу довго оставатися.

— Скучно ясній панночці у нашій простій хаті. Відомо — з великого роду!

— Роду — як перебреду, — з жалем відповіла Мотря, — та ніде переночувати.

— Тільки маєтки, такі дорогі убори! — жалувала її мельничка.

— Що мені по уборах, бабусю! Те, що бабі по єдвабі! Не через скуку, а треба мені втікати, щоб не знайшли.

— Того ви не бійтеся, — заспокоював Мотрю мельник. — Ваші люди заячим слідом походили. Вас шукатимуть від Батурина на північ, а мій млин куди на полуднє. Де кум, де коровай! Але якщо ви неспокійні, то й поїдемо під вечір. Хай трохи коні спічнуть. Тепер темніється скоро. Гадаю сховати вас в одного старенького панотця. Бідні, але дуже добрі люди, святі! Челяді в них нема, і живуть осторонь від свободи, біля церкви. Від хати до церкви в них потайник є, про котрий ніхто не знає. Я туди і свого добра дещо передаю, як неспокійно. Там ви будете, як у Бога за пазухою.

— Але де цей панотець живе? — спитала Мотря.

— Годинка їзди від мене. Зараз під Бахмачем.

— Під Бахмачем?

— Так, біля самого Бахмача, ніби на передмістю.

— Спасибі вам!

Вечоріло. Мельник гарно вистелив сани, щоб було доб сидіти, сани ковані, з високим заплечником. Мотрину вбрання зав’язали в клунок, її нарядили в теплі чоботи, І в баранячий кожух, скрутили хусткою так, що тільки очі світилися і видно було кінчик носа, мельник взяв віжка в руки, чура скочив біля нього, мельничка випровадила їх далеко за ворота, перехрестила святим хрестом, — поїхали.

Їзда саньми звичайно підбадьорює чоловіка. Мотрі пригадалися молоді літа — запахло Різдвом. Де вона сього року буде їсти кутю, з ким сяде до святої вечері?

З ким Бог дасть — та не в монастирі, бо вона вольна.

Коні бігли жваво і порскали весело.

— Будуть нам раді! — говорив мельник. “Не знати хто?” — гадала собі Мотря. Чура часто озирався позад себе і раз у раз розпитувався, чи панночці не зимно.

— Тепло мені, як біля печі в Ковалівці, — відповідала Мотря, але чула, що її морозить.

Чура хотів щось говорити, так вітер не давав. Гонив по полях, рівняючи не тільки землю, але й небо з землею. Не було нічого видно, лиш сніг. Їхали без сліду, коні знали до Бахмача дорогу.

— Їх можна і без віжок пустити, зайдуть, — говорив мельник.

Виїхали на невеличкий горбок і на хвилину пристали. Мотря не зважала на це. Думала. Але чура глянув на мельника тривожно, а цей торкнув його ногою, щоб мовчав.

— Панночко, — сказав мельник, — тримайтеся добре, з’їжджаємо в ярок, у балку, — і передав віжки чурі, а сам добув щось із саней.

Мотря вчепилася побічниці від саней і оперлася ногами, чура луснув батогом, злопотів віжками і заверещав так несамовито, що коні вітром помчали вділ.

Перед ними щось розступилося, розскочилося на боки, сани в’їхали в ярок, як у корито, а горою по обох боках захиталися якісь тіні.

Бігли ті тіні, хотіли перегнати сани, але коні вітром летіли вділ, до балки, в котрій з-поміж дерев торчали димарі, а з димарів снувався димок.

“Вовки”, — погадала собі Мотря. Та заки вона освоїлася з тією гадкою, мельник крикнув:

— Голову направо!

Мотря перехилилася управо й озирнулася назад.

За ними гналися вовки.

Мельник стрілив, один з них підскочив, скрутився, вівкнув і впав. Вовки кинулися на свого товариша, почалася гризня.

Сани гнали, як буря, мельник набивав рушницю. В балці почули стріл. Вибігли. Але мельник вітром перемчав попід хутір, щоб їх не пізнали. Щолиш за хутором у полі озирнувся.

— Хай буде Господеві слава, — втікли ми, — сказав мельник і перехрестився. — А тепер до панотця їдемо, — додав, звертаючися до Мотрі.

— Ні, поїдемо в Бахмач. Мельник здивувався.

— У Бахмач?

— Так, у Бахмач поїдемо.

— До кого?

Мотря надумувалася хвилину.

— Це я вам у Бахмачі скажу, — відповіла.

Мельник покивав головою і повернув кіньми в Бахмач.

* * *

ТОМ ДРУГИЙ

ДОКИНЬ ДРІВЕЦЬ!

В коминку горів огонь. Тріскали сухі дрівця, іноді вискакували іскри й гасли на залізній блясі. Мармурові стовбці щохвилини зміняли свою краску, як живі. Золочені капітелїа мерехтіли.

З огнища розливалося легке тепло і лагідний запах амбри та живиці.

Карміново-золотисті відблиски блукали по стінах і по меблях просторої низької кімнати.

Біля печі сиділо двох мужчин.

Старий тримав книжку в руках, молодший залізними вильцями поправляв жар.

Подібні були до себе, — тільки одно покоління людське лежало поміж ними.

Розмовляли. Голоси їх гармонійно достроювалися до себе, а слова, ніби осіннє листя з дерев, падали в тишу зимової ночі.

— Кажеш, що нас не люблять, — говорив старший, а в голосі його пробивався легкий смуток. — А кого ж у нас люблять або любили, Андрію? Богдана, Виговського, Дорошенка, кого? Кожного з них величали хвилину, а зневажали довго. Хвалили не за те, що треба, і ненавиділи не тому, що слід. Такий ми вже народ, що топчемо велике. Гадаємо, що це демократія, а воно прямо руїна. Хто з наших людей, що мав більшу голову від других і чогось більшого хотів, діждався старості спокійної і необпльованої могили?

— Знаю це, — відповів молодший, — якраз тому кажу, що воно сумно. За мною нема ще великих заслуг. Що я такого зробив, щоб мене любити або ненавидіти? Але ваша милість стільки праці поклали, тільки здоровля лишили, тільки ночей недоспали і яка їм дяка за це? Пан! Народ у ярмо запрягає, віру православну продає— от що таке Іван Степанович Мазепа! — Слухати того не можу.

— Найкраще не слухай, Андрію, лиш своє діло роби як знаєш і як тобі совість велить. Невдяка — це судьба майже усіх, що знімалися понад юрбу. Виїмків мало. Мало таких щасливих. Невже ж не вмер на прогнанню Анаксагор тому, що замудрий, а Арістід, бо засправедливий був? А що далося з Темістоклом, Павзанієм, Сократом, що сталося б з Періклом, коли б морове повітря не змело його скорше від невдяки юрби? Благий учитель Сократ мусів випити чашу гіркої, не тому, що буцімто богів зневажав, а що його оготворили учні. Мудрий державник, Перікл, золотим вінком обдарував Атени, а кожем’яка Клєон зневажав його. Ще хвилина, й батько народу лежав би був під ногами своїх невдячних синів. Фідія, що богів з Олімпу стягнув і в своїм місті на розкіш і славу землякам своїм поставив, злодієм учинили, ніби він золото зі статуї Атени присвоїв добі… Не гадай, що тільки наш народ такий невдячний, Андрію. Сторінки історії повні такої кривди.

— Значиться, історія людства — це історія людської кривди?

— Кривди народів і одиниць. Homo Homini lupus [26]. По гадай собі, як скривдив Арістофан Сократа у своїх “Хмарах”, а Арістофан — то був не буденний ум. Чого ж тоді бажати від наших недоучків, від людей малих умів, а великих амбіцій?

— Розумію. Це зависть одиниць. Один другому завидує багатства, значення, слави. Людський гріх. Але як загал може завидувати одиницям, себто провідникам своїм?

— Він їм не завидує, лиш не розуміє їх. Непорозуміння між одиницею і загалом було і буде заодно. Це одна з трагедій чоловіка. Загал невдоволений, Андрію? А наш загал, скажім це щиро, має куди більше причин до невдоволення, ніж другі. Він не розуміє, що долю його через одну ніч не поправиш, що це робота довга й важка, — і тратить терпець. А тут до нього підходять люди широкого писка і бунтують. І дивуйся, що народ хвилюється. Нині Брюховецький для нього добродій, а завтра його розірвуть на шматки.

— Це страшно! — сказав Войнаровський, обхоплюючи голову руками.

Гетьман подивився на нього уважно.

— Страшковий син не пхайся наперед. Чим більший уряд, тим більша відповідальність. Коли приймаєш його, те не бійсь відповісти, а коли тобі страшно, так не приймай.

Войнаровського заболіло це слово.

— Я не про себе кажу, а загально. Я вже рішився нести такий тягар, який покладуть на мене.

— Уважай же тоді, щоб не каявся. Привикай до невдяки. Дурний, хто себе нагородою дурить. Вона в нас самих. У совісті спокійній і у вдоволенню, що діло зроблене слід.

— А коли воно не вдасться?

— І того боятися не треба. Невже ж рільник знає, що збирати буде? Може мороз зморозити зерно, може мишва стеребити його, сарана з’їсти, град збити, — мало чого не може бути, а все ж таки він оре і сіє. Так і нам треба своєї діло вести, не відаючи, чи воно нам вдасться, чи ні… Доложи, будь ласка, Андрію, скіпок, бо жар потухає.

Гетьманський небіж прикляк біля печі, підкинув дров, і гетьмана облила червона заграва.

Войнаровський глянув на нього, і йому здавалося, що побачив портрет Мазепи у будучності, — не серед муз грацій, як на сучасних ритовинах його представляли, асеред пожежі війни. Гетьман сидів, ніби над ватрою середа поля по битві, і думав над змінчивостю судьби.

— Треба нам підложити дрівець до нашого історичного вогнища, — сказав, — а то воно погасне.

— А коли від того історичного нашого вогнища займеться степ і згорять селища людські?

— Кращий огонь від кромішної темряви. Нам темрява грозить. Ось чого я боюся. Боюся ночі, котра може тривати віки. Люди відвикнуть від світла і не схочуть його. Не стерплять. От що для мене страшне. Живуть же у яскинях сліпі ящірки, а колись у них, може, й бистрі очі бували, та без сонця заникли. Так може й заникнути наше народне око.

Вітер ущух. Перестало мести туманами снігу, на небо, викочувався місяць.

Якраз спинився над малими, в олово оправленими шибками у вікні над головою Мазепи і обсипав його всіми відтінками срібла і бронзи.

Гетьман сидів, як статуя бронзова, озарена від долу загравою огню.

Войнаровський приглядався до того образу, як до з’яви і — мовчав.

Гетьман розгорнув книжку:

Pantagruel, roi des Dipsodes, restitue a son naturel etc. [27]

— Раджу прочитати, щоб позбутися нашого слов’янського смутку. Пройдоха Панюрж в козячий ріг зажене всіх наших доморослих брехунців. Чого то він не бачив, яких пригодах не бував, а з кожної виніс свою шкуру! В Туреччині вже його почали були жарити. Аж Панюрж добачив, що кухар заснув. Кинув йому головню у лоб, підпалив будинок, рожен ухопив замість списа, сковородою, як щитом, накрився і втік… Ось тобі живе письмо. Не завадило б прочитати навіть нашим ученим.

Мазепа скоренько став перегортати листки “Пантагрюеля”. — Послухай, як Рабле устами свого знаменитого Панюржа висміває роботу нібито вчених. “Бачив я їх цілу товпу. В кількох годинах перетворювали негрів на білих, другі орали морський пісок трьома парами лисиць, інші стригли ослів на вовну і так дальше. Один spondizateur [28] добував зі здохлого осла вітри і продавав їх по п’ять су за лікоть, інші з малих речей робили великі, а з великих малі, міряли на великих просторах перегони блох і впевнювали ці мене, що це невідклично потрібне, щоб вести війну і управляти царствами і республіками…” Ніби про наших учених. А щоб ти знав, що Епістемон бачив у пеклі. Послухай.

І гетьман знову став листувати книгу, аж попав на цей кінцевий, займавий епізод, як то Олександр Великий робив підметки до чобіт, Фабій Кунктатор говорив “Отче наш”, Нерон блазнував, Готфрід де Буйльон продавав образки святих, а Папа Юлій II випікав бублики.

— Багато тут блазенства, скомороства, багато усяких небилиць, а навіть усякого гріха, але яке воно живе, якою розкішною мовою написане, скільки тут розуміння людської вдачі, людських хиб і недостатків. А порівняй тую книгу з нашими “Рифмологіонами”, “Обідами й Вечерями душевними”, навіть з “Владимиром, славено-российських стран князем і повелителем”, котрого мені підніс наш знаменитий і дійсно розумний Теофан Прокопович в окремім, гарнім списку… Там Рабле, Мольєр, Франсуа Ренар де ля Фонтен, молодий Руссо і багато других, — а тут? Який дар обсервації у Монтеня, яка сила думки в Декарта, скільки душі в Паскаля, а в наших що? Середньовічна схоластика, переливання з пустого в порожнє, перемелювання торішньої полови. Муки з тої полови не добудуть, — жаль праці! Шекспір, Мільтон і Сервантес, Коперник, Галілей, Кеплер, Ньютон, Бекон і Лейбніц ще не вродилися для наших. Наші лисицями пісок орють, виноград з базіку зривають і цапів доять. Та для Москви, бачиш, і вони замудрі. Там навіть ті їх середньовічні воззріння стратилищ — єресь небезпечная. У французів, італійців, німців, у поляків, навіть у шведів народна мова здобуває собі права в письменстві і в науці, а наші вчені й письменники пишуть щораз поганішим язиком, котрим не говорив і не говорить Я ніхто… Ось, бачиш, чому то я темряви боюся.

— Ваша милість, — почав Войнаровський, — відомий меценат, якого з часів Могили і князів Острозьких у нас ще й не бувало. Скільки то церков, шкіл і бурс жиє щедрими дарами гетьмана Мазепи! Зокрема, наша академія багато йому винна. Гадаю, наші письменники і вчені обов’язані числитися з бажаннями свого знаменитого опікуна.

— Обов’язані і необов’язані, — відповів Мазепа. — Ти ж сам перед хвилиною говорив, яким-то чортом малюють мене мої вдячні земляки. Мої вороги вже й тепер цькують народ проти мене за те, що я буцімто з єзуїтами тримаю і правосларну віру знівечити хочу. А що ж було б, коли б я так справді настояв на тому, щоб провітрити нашу академію і всякі другі школи, щоб випустити з них середньовічного духа, а впустити новий, європейський? Хай собі тую середньовічну задуху, як вітри зі здохлого осла, наші магістри продають, хоч би і по талярові за сажень, не бороню. Я певний, що тоді зробили б з мене українського антихриста, ще куди гіршого від Петра. А не забувай, що Петро куди сильніше тримає свій скиптр, ніж я гетьманську булаву. В тім-то й біда, що не одному з вас, може, й тобі, Андрію, здається. Мазепа не одно може, та не хоче, а воно якраз навпаки: Мазепа не одного хоче, та не може. Але Мазепа ще жиє, і коли йому Господь дозволить, то він не одного довершить, чого собі здавна бажає… Докинь, Андрію, дрівець!

Войнаровський знову нахилився над вогнище, гетьман встав.

— Так воно, так, мій дорогий друже! — говорив, проходжуючись по кімнаті. — Вічне непорозуміння, вічна трагедія людей, що головою знімаються понад уровень загальну. Кажеш, не люблять вони нас. І я їх не люблю, такими, як вони є, але люблю такими, як будуть. Може, завтра, може, за літ сто або двісті. Але тут не в любові питання, а в ділі, бо любов, так само як і віра, без діла мертва єсть. Треба своє діло робити, треба сповняти свій важкий обов’язок, бо щастя наше не в признанню людськім, а в нас самиіх.

Гетьман спинився біля вікна.

Ясно було, як у днину.

— Хтось під браму заїхав, — сказав. — Троє людей. Мабуть, жінка між ними. Вартові не пускають. Цікавий я, хто. Може, щось важного? Іди й подивися, будь ласка!

Войнаровський пішов.

— Не люблять мене, — говорив до себе гетьман. — Знаю, знаю. А кого ж у нас любили? Такий то ми народ!

Гетьман умів панувати над собою. Ніколи його обличчя є зраджувало перед людьми того, що діялося в душі. У душі лютувала буря, на обличчю була погода: гладке високе чоло, глибокі темні вдумчиві очі, приваблива усмішка на вузьких устах, — гетьман являвся людям, як мистецький портрет Ван-Дейка.

Був середнього росту, худощавий; мимо семого хрестика на плечах, тримався просто, як двадцятилітній молодець; ходив певно і рівно; рухи мав здержливі, але природні, гнучкі, але гармонійні.

Все старанно вдягнений, але без зайвих прикрас, без пер і блискучого каміння. Пощо? І так знати, що це Мазепа. Навіть близькі не бачили його іншим, — крім рідної мами. Перед нею одною він з нічим не скривався. Зате на самоті, коли впевнився, що навіть крізь дірку від Іключа ніхто його не підглядає, давав волю своїй багатій вдачі і свому бурливому темпераментові. 3 заложеними за спину руками ходив кругом стола, то підносив, то спускав брови, то примикав, то широко відчиняв повіки. На висках набігали жили, і ціла сітка жилок і нервів, як хвилі по збентеженім плесі океану, безнастанно перебігали по його незвичайно гарнім обличчю. Деколи ставав, і затиснений кулак, малий, як у жінки, клав на столі, ніби свому противникові завдавав важке питання.

Піславши Войнаровського до воріт, щоб розвідатися, хто такий приїхав, гетьман роздумував над відповіддю, котрої Дожидав від Кочубея. Кочубей може відповісти “так” або “ні”; та ще може дати відповідь нерішаючу, викрутну, — жінкою зготовлену.

Гетьман переходив у гадках усі тоті відповіді, всі аргументи, які можуть видвинути Кочубеї проти його з Мотрею подружжя, заздалегідь шукав контраргументів на них. Через споріднення гадок спинився на історичній постаті Генріха VIII і на його шестилітній боротьбі за Анну Norfolk [29], звану Boleyn, або Bullen [30]. Третя і п’ята книга Мойсея, папські декреталії і концілії, кардинал Wolsey [31], Thomas More [32], Cromwell [33], Cranmer [34], ешафоти, костри, аж нараз з тої заверюхи за гарну королівську любку, я зелений острів із розбурханого океану, виринула самостійна, англіканська церква.

Шість літ боротьби за гарну жінку на те, щоби три роки пожити з нею і післати її теж на ешафот, буцімто за те, що вона в своїй приватній кімнаті прийняла молодого чоловіка

Гетьман зжахнувся. Не мав кровожадної вдачі і не любив варварства. По неспокійнім і романтичнім житті бажав собі тихої старості, того спокійного задовілля, яке дає наука, мистецтв во, культура, і, що найважніше, — свідомість добре сповненого обов’язку.

Але чув, що без Мотрі такого тихого й гарного вечера по бурливій днині він зазнати не може.

Далекий був від того, щоб із-за неї починати таку бурю, яку зчинив Генріх VIII із-за Анни Болейн.

Нині воно й неможливе для нього.

А все ж таки цілою вдачею бунтувався проти того, щоб зрікатися свого, може, й найбільшого щастя із-за примхів Любові Федорівної.

Ні, того ніяк не буде!

Одно може зневолити Мазепу до такої жертви, тільки одно, а саме: так звана “рація стану”, себто державна конечність.

На щастя, він поки що тієї конечності не бачить. Мотря не стоїть на перешкоді до здійснення його політичних намірів, навпаки, гетьман сподіється, що вона, як людина гарна, молода, енергійна і дуже інтелігентна, може тільки додати йому нових сил і нової охоти ступати наміченим шляхом аж до ступнів престола…

Кращої товаришки в тому поході він не бачить. Навпаки, здається йому, ніби сама доля вибрала Мотрю на те, щоб була його добрим генієм.

Може, та прегарна українська дівчина стане символом нової України…

В коминку огонь потух, зате місяць осріблив цілу кімнату ніби вона була дійсно зі срібла викута й відлита.

— Гарно, а все ж таки самому скучно!

І гетьманове серце задрижало молодечою тугою до того тепла, яке може внести в хату одна тільки гарна, добра і мудра жінка.

— Ніби сонце…

Почув хід Войнаровського, сів у своє крісло біля коминка, і ціла його стать прибрала знову свій звичайний, спокійний, зрівноважений, ніби безпечний, вигляд.

— Хто ж там такий? — спитав, вдивляючись в потухаючий жар огнища. Замість відповіді Войнаровський подав гетьманові брильянтовий обручик.

Гетьман узяв, глянув, підніс до огнища, ніби приглядаючися, чи правдивий, і сказав:

— Проси!

Войнаровський побіг.

Мазепа зірвався з місця. “Мотря? Тепер? Замість відповіді Кочубеїв — вона? В своїй власній особі? А це що знову за історія?”

Сто гадок перебігло по його мозку, сто питань і сто відповідей на них. Але з усіх залишилось остаточно тільки одно: “Мотря утікла від батьків”. Це ж ясне!

Гетьман був певний, що вона втікла. Ніч, санки, візник і один тільки чура, — так Кочубеївна не їздить. Вона втікла від батьків до нього.

І Мазепа став уявляти собі усі ті причини, які могли спонукати дівчину до такого сміливого кроку, і всі ті наслідки, котрі цей крок міг потягнути за собою.

Війна з Кочубеями, короводи з церквою, обурення так званої “публічної опінії”, себто старшинських кругів, не прихильних до нього, що тільки й ждуть, щоб знайти якусь нову пляму на нелюбому гетьмані. Може, й царя втягнуть туди?

Новий клопіт на стурбовану голову.

Але не такі клопоти мав Іван Мазепа і якось дав собі раду, — порадить собі й тепер. Та й варта того Мотря! Скільки варта тільки та одна свідомість, що вона з ним під тим самим дахом, що завтра сядуть разом до обіду, балакатимуть, в довгу вечірню годину співатимуть любих пісень і гратимуть на бандурі.

Завтра над Бахмачем засяє сонце.

А нині??.

Відчинилися і зачинилися двері.

Серед кімнати стояла росла дівчина в баранячім кожусі, обкручена великою селянською хусткою, так, що тільки двоє очей, ніби дві ясні зорі, дивляться на нього.

Гетьман встав і підійшов Мотрі настрічу.

— Мотре Василівна, невже це ви? Невже це дійсно ви, а не видиво моєї уяви, моєї туги за вами? — Обома рука взяв її за руки. — Які зимні, які студені мої дрібні ручки.

Цілував і розігрівав їх своїми.

— Лишіть, лишіть, Іване Степановичу, не годиться. Їй-Богу, не годиться! — Хвилювалася. Не могла знайти слів на привітання.

Не противилася, як гетьман розкручував хустку і здіймав з неї кожух.

— Який важкий, — казав, — який поганий і чути його негарно. Бідна Мотря їхала в такім кожусі!

— До вас, Іване Степановичу, — промовила насилу. Посадив її у крісло біля коминка і доложив дрівець.

— Щоб моїй несподіваній гості тепло було.

— Несподіваній, а може, й небажаній, — додала Мотря.

— Це вже тільки мені відомо. Мені і Господу Богу. Прикляк біля коминка і поправляв жар. Ніколи того сам не робив, але не хотів кликати прислуги, бо, може, прийдеться затримати в тайні тую дивну гостину.

— Лишіть, Іване Степановичу, це вже краще мені пристоїть, — просила Мотря.

Але гетьман навіть слухати не хотів.

— Ви тільки й світ трудилися до мене, а я не мав би власноручно домашнього огнища для вас розпалити, щоб моя Мотря огрілася при нім? Як же це! От, бачите, горить. Тепло. Правда, що тепло в Івана Мазепи?

— Так, тепло і гарно, — сказала, зітхаючи глибоко.

— Не простудилися?

— Не знаю. Може, трохи. Пройде. Гетьман глянув на неї.

— Позвольте мені свою руку. — Потримав. — У вас жар. Як можна було, Мотре Василівна, в такий мороз, некритими санками пускатисяі Не вважаєте ви на себе. А я того не хочу.

— Мусіла, Іване Степановичу… Я втікла від своїх батьків… Краще сказати… не від батьків… а з монастиря.

— Ви? З монастиря? Знаєте, чогось такого ніяк уявити собі не можу. Марія Магдалина Мазепина, ігуменя, — це розумію, а щоб Мотря Кочубеївна була черницею, — ні, ні, це ви жартуєте, Мотре!

— Не жартую, Іване Степановичу. Батьки, а властиво мати, післали мене в монастир, а я, замість туди, заїхала в Бахмач, до гетьмана.

Гетьман глянув на свою гостю, радісно якось, а заразом і турботно. Радувався, що вона тут, а турбувався, бо бачив ідо Мотря пережила багато, ослабла і чого доброго ще розхорується в нього.

— У гетьмана, значиться, у гостях черниця. От тобі як! — говорив, ніби жартуючи. — Але заки ви мені розкажете всю свою одіссею, я вам кажу подати грітого вина.

— Не треба, пане гетьмане, не турбуйтеся.

— Коби тільки турботи! — відповів і вийшов.

Йдучи до покоїв Войнаровського, обдумував план, що робити. Поки що прислузі не треба казати, хто такий приїхав, прямо далека родичка чи знайома, зубожіла шляхтянка з Поділля. Знатиме тільки Войнаровський і тітка Лідія, котрій віддасть гетьман Мотрю під опіку. Біля її спальні приладять постіль для Мотрі.

Тітку Лідію прохав гетьман загріти червоного вина з корінням і допильнувати, щоб тепло було в Мотриних покоях, кухареві сказав зготовити теплу вечерю для гості і подбати про її людей. Мотрин чура лишиться у нього, візника обдарують, і він поїде на ніч до заїздного дому, щоб люди не доміркувалися чого. Вартові мають мовчати, як звичайно. Це діло служби.

Мотря розглядалася по гетьманській кімнаті. Не могла погодитися з гадкою, що вона тут, а не в келії. Взагалі переживання двох останніх ночей були для неї, ніби глава з якогось фантастичного роману. Жар, котрий чимраз сильніше відчувала в тілі, ще більше відсував дійсність в країну уяви.

Невже ж це правда? Мотря в Бахмачі, у гетьмана? Що скаже мати? Весь двір догори ногами переверне, пекло батькові зробить!

Тітка Лідія, старенька жінка, з добрим, ласкавим обличчям і з живими, всміхненими очима, принесла вина заспокоювала Мотрю. “Ох, яка гарна. Боже мій, яка гарна панночка!” — приговорювала.

— Пий, дитино моя, пий, пташечко! Вирвали тебе, біди з рідного теплого гніздечка. Моя ти!

Видно, не дуже противилася тій незвичайній любовній пригоді. Може, подібні затямила, а може, й сама переживала за молодих літ. Чого то не бувало на нашій Україні!

Войнаровський не виходив, щоб не бентежити Мотрю. Розумів, що їй нелегко переживати таку хвилину.

Мотря сиділа мовчки. Хотіла говорити, чула, що мовчанка дивно якось виглядає, та не могла знайти слів. Не могла зібрати гадок, бо проганяли їх і перемагали розбурхав почуття.

Бачила гетьманові очі, бачила добру усмішку тітки Лідії, і врешті спромоглася на одно питання: що робить мельник і чура? Гетьман заспокоював її, що він про все подбає. Добре, що вона щасливо заїхала до Бахмача.

— Чую, вовки за вами гнали.

— Гнали, — відповіла Мотря, присуваючися до коминка, бо дрож її проймала. Зимніше було, ніж учора, коли їхала конем. То знову гаряче робилося нараз, ніби тоді, як мати гетьманською любовницею її назвала.

Чорні їздці, замерзлий млин, вовки, Бахмач — і вона примкнула повіки… Дві ночі королевич їздив кругом озера і не міг дібратися до вежі, у якій каралася запроторена туди мамою безталанна королівна. Чорна в озері вода, холодні мури вежі, глухим луском відбиваються від них удари сталевих копит: лус-лус-лус… Женуть… Погоня доганяє їх… Кинь сльозу з лівого ока позад себе!…

Струснула королівна сльозу, і розлилася широка вода…

Шумить, шумить, шумить…

ВТІКАТИ

Гайдуки знайшли пригоже місце, щоб переправитися через річку. Переїхали, сюди й назад, впевнилися, що лід кріпкий і без прорубів, — вертають. Дивує їх, що сани не доїхали ще до річки. Гукнули раз і другий. Ніхто не відгукнувся. Заіржали їх коні, але четвірня від панських залубень іржанням не відповіла.

Стривожені, пустилися чвалом.

Недалечко ід того місця, де відлучилися, побачили сани без коней і зв’язаного візника в рові. Розкнеблювали йому рот, розв’язали руки й ноги, — прийшов до себе й розказав пригоду.

Що ж тепер? Радяться. Найпростіша річ вертати в Батурин і розказати правду. Коли б не Любов Федорівна, зробили б це. Але вона з них шкуру зняла би. Тільки хлопів, і дали панночку пірвати! Сказала би, що в змові з тамтими були.

— Не вертати нам, панове-товариші, до нашого пана, — звавсь візник. — Краще зачепитися за сухі гілляки та закостеніти тут.

— А що ж тоді?

— Тікати?

— Куди?

— Туди, куди другі тікають, — на Січ.

— А в тебе ж коня нема.

— Нема, так буде. Щоб ми тільки до червоної коршми добрались. Я з тамошнім коршмарем не віднині знайомий. У його, в тайнику, все декілька коней стоїть, — крадених. Він за наших два дасть три своїх, бо наші коні не як будь.

— Аз тими кралями що нам робити? — спитав котрийсь, показуючи на сани.

— А ти що хотів з ними робити? Чуєш, як хропуть? Вони й до рана не пробудяться. Здорово випили!

— А якщо замерзнуть? Все-таки християнські душі.

— Хай би ті християнські душі не пили були, як у чорта на хрестинах. Не бійся, не замерзнуть. Тепло вбрані, і буда яка!

— Ще їх вовки з’їдять.

— Не вовки їх, а вони вовків з’їли б. Та це ж відьми! Та й куди вовкам добратись до них? Дверці до буди сильно замикаються, а віконця малі, куди влізуть?

— Значиться, тікаємо?

— Авжеж, що не чекаємо!

— А як нас зловлять і поставлять перед Любов Федорівну?

— Зловлять, зловлять! Якось других не ловлять, що пішки втікають, а нас кінних мали би зловити? Як довго ми на гетьманщині, так довго ми Кочубеєва служба, а там, — ми вольні, будемо промишляти, там уже нашому братові Добрі люди поможуть.

І рішилися втікати. Краще пробувати щастя, ніж саме хіть лізти чортові в зуби.

Закляли Любові Федорівній, її відьмам післали добо побажання до буди, той, що мав найсильнішого коня, взвзяв візника перед себе, і доручили себе братові рідному, зеленому лугові та вірній сестриці — діброві.. Пустилися в напрямі червоної коршми.

За годину доїдуть до неї, проміняють коней, покріпляться і друмхнуть у дальшу дорогу.

Тільки закуриться за ними!

Гей воле, воле, широкеє поле,

Оставайся поза нами, нещасная доле.

Остань поза нами, з нашими панами,

Розвернися, біле поле, морем перед нами.

Та хоч море — горе (на те воно й море),

Ніхто тебе не зневажить і спини не споре… Гей!

ПРОБУДЖЕННЯ

Параскевія Яковлівна перша припідняла свою ліву, закислу повіку.

— Гликеріє Тимофіївна! — прошепотіла, торкаючи злегка свою товаришку в бік. — Гликеріє Тимофіївна, що воно значиться?

Гликерія Тимофіївна насилу припідняла повіку з правого, заспаного ока, глянула на свою товаришку, подивилася на пусте місце, на котрім сиділа Мотря, і перехрестилася.

— Свят, свят, свят єси. Боже наш! Коли б я не бачила вас, Параскевіє Яковлівна, то гадала б, що випила не вміру і тепер мені дивасія верзеться.

— Де Мотря Василівна?

— Або я знаю, де Мотря Василівна?

— Мабуть, ми вже у монастир прибули.

— Мабуть, що прибули, бо сани не їдуть, стоять.

— Чому ж тоді не кличуть нас до сестри ігумені?

— Або я знаю, чому нас не кличуть.

Шибки у дверцях були цілком заморожені і обліплені снігом. Сніг на аршин грубо наляг на буду. З правого боку саней навіяло його так багато, що годі було й пізнати, що це таке стоїть серед дороги. Тільки ліві дверцята від половини були не завіяні снігом. По них можна було догадатися, що це якісь панські залубні застрягли в снігах.

Обом Мотриним ангелам-хранителям тепло було в тій сніговій загаті, як ескімосам у юрті. Здорові вовчі шуби теплі бараниці на ногах, тільки пляшки були зимні і — порожні.

— Не зашкодило б, Гликеріє Тимофіївна, чимось тепленьким прополоскати шлунок.

— І я так гадаю, Параскевіє Яковлівна, бо коли я натщесерця вийду на свіжий воздух, то до самого вечора почуваю під грудьми, ніби мені палець до глотки підсуває.

І вони з дбайливістю запопадливих хазяйок вицідили останки запіканки і видудляли решту старого вина.

— Добрі були небіжечки, тільки мало. В буді було сіро.

— Як ви гадаєте, Параскевіє Яковлівна, чи воно вже день, чи ще ніч.

— Гадаю, що як не ніч, то вже день, тільки якийсь мрачний.

— Дуже сніг ліпить.

— Мабуть, що ліпить дуже.

— Тямите, саме так у Пилипівку було, годів тому сорок і два. Їхала я тоді зі своїм покійничком до вас на хрестини, і завіяло нас у снігах під Бахмачем. Ані взад, ні вперед, роби що хоч.

— Пам’ятаю, але скажіть ви мені, де наша Мотря? Чому це вона оставила нас у санях, а сама пішла собі в монастир на снідання? Негарно зробила з нами.

— Мотря все була дівчина своєвільна і пакослива до нас. За те Господь і карає її. Недобра донька, котрої мати рідна не любить.

Хвилину балакали про Мотрю, розважаючи усі її гріхи та недостачі.

— Мотре Василівна, Мо-отре! — стала гукати Гликерія Тимофіївна.

— Нічого собаці робити, то хвіст лиже, — сказала Параскевія Яковлівна, чуючи, що ніхто не відкликається на це гукання.

— Ви до кого?

— До того, що не маєте що робити та й кричите. Репетуєте, як на пуп.

— То я, по-вашому, як, — собака?

І Мотрині ангели-хранителі стали сваритися. Зразу злегка, а далі все гостріше, мало що не взиваючи імені чорта свого надаремно.

— Замість вигадувати лихий зна що, ви краще вилізли б зі своєї шкарлущі та пішли подивитися у монастир, чому це нас так довго десь біля огради тримають.

— Приказуйте своїй прислузі, а не мені. Вам так самої далеко туди, як і мені.

— Мене ломить нога.

— А мене в боці коле.

— Ви молодші, ніж я.

— А ви сильніші від мене, вас і довбнею не діб’є.

— Погане слово гірше довбні по голові валить.

— З вами балакати — що горох по стіні кидати.

— Горох до стіни не причепиться.

— А ваші слова чіпляються чоловіка, як болото підошви.

Мало не побилися в буді. Безсильна злість затулила їм губи. Мовчали, може, з годину.

— Та ж бо то воно не жарт, — почала нараз Параскевія Яковлівна, — тут якесь діявольскоє навожденіє. Чому ж до нас ніякий чорт не навідується. Митрофан, чув, Митрофан! — стала кричати і валити кулаком в передок буди там, де, на її гадку, повинен був сидіти візник.

Митрофан не відзивався.

— Може, до чорта замерз? Може, це ми і не в монастирі, а в полі?

— Або я знаю?

— А де ж тоді Мотря?

— Ви мудріші від мене, скажіть мені де, бо я не знаю.

— Чорт її знає, диявольську дівку, — Мо-отре! Мо-от-ре! — гукала Параскевія Яковлівна.

— Ми-итрофане! — вторувала її Гликерія Тимофіівна.

— Агов там, чув! — відгукнувся нараз за саньми якийсь голос.

Обі товаришки недолі відсапнули.

— Люди! — сказала врадувана Параскевія Яковлівна.

— Таж не собаки! — відповіла злобно Гликерія Тимофіївна.

— А візьми там, аспідський сину, набік! — гукав той самий голос ззаду. — Загородив дорогу і лежить, як колода. Чув?

— Ні, Гликеріє Тимофіївна, кажіть що хочте, а вам треба вилізти з буди. Довше годі! Бачите, люди не можуть переїхати попри нас.

— А вас хіба параліж ткнув, Параскевіє Яковлівна, вилазіть ви!

Аж обі нараз кинулися до дверцят.

Але дверці не подавалися. Примерзли і снігом до половині їх загатило. З буди роздався писк, ніби звірі в клітці вищали, ніби душі в “Хожденію пресв. Богородиці” спасенія в муках просили. Аж почувся скрип чобіт, шуршання лопат, хтось термосив клямкою, хтось другий кричав: “До себе при, до себе! Бачиш, назверх замикається!” — і дверці насилу подались.

На наших невольниць повіяло воздухом свіжим, зимним і чистим, далеко не таким, який був у буді.

Крізь відчинені дверці побачили небо ясне, синє, яке буває в літі. Сніг склився, аж горів, ніби хтось по ньому діаманти розсипав. Вилискувалися ледяним скливом облиті пні і гиляки дерев, на верховіттях висіли білі снігові шапки, намітки, паполоми.

Гарно було.

По тінях, які падали від дерев, знати було, що недалеко полуднє.

У нутро буди заглядали борульками вкриті довгі вуса

і чималий ніс, над котрим нависали інеєм суто вкрашені вії і брови. Очей і не видно було з-під них.

— Доброї днини желаю милостям вашим! — говорив низький, басовий голос, мов із бочки. — За честь собі маю відрекомендуватися зацним паням. Називаюся Петро Лаврентійович Хванько. Числюся бунчужним товаришем його милості пана гетьмана.

Обі дами припіднялися трошки і назад подались у своє сідало тепле.

— Маю честь відрекомендувати себе: Параскевія Яковлівна, вдова по Якимі Павнутієвичу Свічці, покійному писарі сотенному.

Рівночасно представляла себе Гликерія Тимофіївна, теж удова по підканцелябристі.

Бунчуковий товариш, Петро Лаврентійович Хванько, насилу розколупав, хто вони таке.

— Значиться, обі шановні дами зі штату його милості пана генерального судді. А я отеє з хорою донькою у монастир їду.

— І ми туди.

— Значиться, по одній нам дорозі. Моїй доньці вже цілий місяць в ушах шумить. По ночах спати не може, мов не при умі ходить. Порадили мені помочі сестри Єпіфанії прохати. Так і їдемо туди. А добродійкам якась, мабуть, немила пригода лучилася, як бачу, у дорозі.

— Ой яка пригода, яка пригода! — почали нарікати обі двірські дами. його милості пана генерального судді. Але вони не знали, яка це була пригода, і тому стали хлипати, ніби з великого жалю, та киватися на два боки, що мало голов собі не порозбивали.

— Всякими пригодами досвідчає нас Господь, — казав уважливий пан бунчуковий товариш, шануючи їх біль і не розпитуючись дальше. — Догадуюся, що воно таке сталося з вашими милостями. Гадаю, що буде найкраще так. Я з донькою, якщо ваші милості позволять, пересядемо у ваші сани, бо вони куди більші і затишніші від моїх без буди, а від моїх відчепимо коней і перепряжемо до ваших. Як Бог поможе, на обід прибудемо в монастир, бо то вже й недалека дорога.

Так і зробили. Хвилину ще торгувалися за місця, але скінчилося на тім, що хора донька пана бунчукового товариша заняла зимне місце Мотрі, батько сів коло неї, а Кочубеєві дами лишилися на тих містечках, котрі вже собі гаразд були загріли.

Челядь перепрягла четверо не дуже-то й цінних, але зате витривалих коней, і сани посунулися до річки.

Переправилися на другий берег, при чім не обійшлося без жіночого крику і без молитов до святого мирликійського чудотворця, опікуна путників і странствуючих, бо лід тріщав, ніби по нім канонами котили.

За річкою дорога була пряма. Значили перший слід. Коні по черева западалися в сніг. Кілька разів ставали, щоб відпочити. Тоді з коней бухала така сильна пара, що лід у віконцях топився.

Хора панночка приютилася в кутку, як під стріхою пташка, і, заціпивши від болю уста, мовчала. Її батько випитувався про “близшії обстоятельства столь дивного, і небажаного приключенія”.

Треба було брехати. Обі шановні дами, ніби змовилися вперед, в один голос твердили, що гільтаї нерозкаяний напали на них, Мотрю Василівну пірвали і помчали з кіньми із прислугою, котра, мабуть, по свойому неблагородному проісхожденію, чи не була з ними у злочинному наперед порозумінню.

— Горлова справа, смертної кари гідна справа, — рішив добродій Петро Лаврентійович і дивувався, що Господь Бог з тої немилої пригоди обом дамам позволив вийти ціло і без “шванку”.

— Господь Милостивий беріг… — відповіли обі пісними голосами, а рівночасно старалися ногами підкотити під себе порожні пляшки. Обом їм майже рівночасно прийшло на гадку, що це небажані свідки недавно минулого.

Треба їх усунути, заки безмовними словами стануть проти них свідчити. Зроблять так. Не вилізуть із саней, поки з них не вийдуть шановні гості, Петро Лаврентійович з донькою. Тоді вони сховають непомітно ці нещасливі пляшки в свої великі зарукавки і так само непомітно кинуть перед монастирем у сніг.

Так воно і сталося.

Перед монастирськими воротами довелось підождати хвилину, заки сестра-воротарка впустила гостей в ограду.

Ще довше ждали, заки вийшла до них ігуменя.

Побачивши Кочубеєвих родичок, врадувалася радістю велією і щедро обсипала їх і весь Кочубеїв рід благословеннями божими за його боговгодні діла, зокрема, за дбайливість про їх убогий і всіми забутий монастир. Почувши про намір Мотрі поступити до нього, вона аж просіяла. Це ж була честь неабияка, а ще більші вигляди на те, що монастир розбагатіє. Та, на жаль, радість ігумені не тривала довго. Їй сказали, що Мотрю Кочубеївну пірвали невідомі злочинці по дорозі до монастиря.

Ігуменя перемінилася прямо в стовп солі. Довго-довге стояла, ніби їй мову умкнуло і владу в тілі відібрало. А потім сіла на свій столець і шептала молитву.

— Владичице, помози на ни милосердовавши, потщися, погибаєм, от множества прегрішеній, не отврати твоя раби тщи; тя бо і єдину надежду імами… аще бо ти не би предстояла моляще, кто би нас ізбавил от толиких бід!

Кочубеєві “сродниці” побожно рушали губами і осінювали себе хрестом, спозираючи на двері, чи не відчиняться вони до монастирської трапези, бо вже добре-таки були голодні. Не їли ні снідання, ні обіду, а тут уже і підвечіркувати давно пора. В Кочубея вони до таких постів не звикли.

Замість подати підвечірок, ігуменя казала вдарити в дзвін. Цілий монастир пішов до церкви молитися за спасення раби божої Мотрі Василівни, за те, щоби всі сили небеснії вирвали її з рук диявольських прислужників і привели її цілою і неушкодженою до тихих дверей тутешнього монастиря, як вірну й непостидиму служебницю Христову.

По Мотрі прийшла черга на молитви за ісціленіє раби божої (імярек), дочері богоспасаємого Петра Лаврентійевича, прибігающої со вірою, со страхом і со трепетом до здішної чудотворної ікони пресвятої Богородиці…

Темно було, як скінчилися молитви в церкві. Черниці розійшлись по своїх келіях. Хору доньку Петра Лаврентійовича забрала до себе сестра Єпіфанія, її батько разом із “дамами Кочубеєвого двора” пішли до ігумені на пісну вечерю.

— Простіть, — шептала за столом Параскевія Яковлівна, як молодша, до уха своєї товаришки, — простіть, якщої, я вас своїми словами нині рано вразила.

— Нехай Бог простить! — відповіла, зітхаючи, Гликерія Тимофіївна. — Чарочку б так, хоч малесеньку, продрохла я.

— А мені ніби хтось пальцем під глотку суне.

— Кажіть її.

— Кому?

— А ігумені, кому ж би?

— Не годиться, видно, не вживають.

— Притворюються святими.

— Як кажете? — звернулася нараз до них ігуменя. — Будь ласка, говоріть голосніше. Постарілася я, недочуваю.

— Про Мотреньку нашу балакаємо. Де то вона тепер бідненька пробуває? Чи жива ще наша пташечка? Чи не простудилася? Чи буде кому безталанній хоть чарочку грітого вина подати?

— На простуду найкраще липового цвіту напитися, — відповіла ігуменя, — та ще гірчиці до грудей або до болящого боку прикласти, а горілка та вино — то не лік, лиш “поврежденіє” нашої душі і тіла.

Кочубеєві дами побачили, що не договоряться до чарки, і сіли маком, похнюпившися, як сови.

Ігуменя турбувалася, що їй треба робити. Треба ж його милості генеральному судді докласти про нещасливу пригоду. Годі окривати, а говорити важко.

— Поїхали би ми, — почала Гликерія Тимофіївна, — так Бог нам свідком, нездужаємо, ледви на ногах тримаємося. Цілісіньку ніч не спали, смертельного страху наїлися, ні душі, ні тіла собі не чуємо.

— Не знаю, як Гликерія Тимофіївна, — жалувалася Параскевія Яковлівна, — але я, то добре, як від цього стола до якого там ліжка доволічуся. Мене таки сильне дуже потурбували.

— А мене, гадаєте, ні? Мало то якийсь, бий го сила божа, за горло давив, мало мене попід ребра штовхав, добре, що шубу мала на собі, а то б кісточки мої старесенькі геть поторощив.

— Не тямлю, бо в обморок попала, — заявила Параскевія Яковлівна.

Так то вони довго радили і журилися, аж стало на тім, що нікому їхати в Батурин, лиш одній ігумені. Вона, як священна особа, найкраще надається на посла такої нещасливої новини. Хто, як не ігуменя, може розважити тяжко опечалених родителів у їх великому горю, кому більше, як не їй, безпечно тепер їхати в Батурин?

Ігумені, мабуть, не дуже-то й хотілося кидати свою теплу келію, але погадала собі, що так воно годиться.

В перший мент Кочубеї, може, й будуть сердитися на неї, може, Любов Федорівна і вилається здорово, бо в неї тога не купити, але як пройде перший гнів, то все ж таки пошанують її. Скажуть: “Сама ігуменя потрудилася до нас, щоби нас потішити в горю”.

І з порожніми руками вона певно не верне.

Ігуменя рішилася їхати і то зараз, незважаючи на пізню пору.

— Нічого мені боятися, — казала, — стара я і не світська. Господь служебницю свою не випустить з опіки.

Поїхала тими самими Кочубеєвими саньми, що привезли для монастиря дарунки.

Петро Лаврентійович додав їй своїх людей для охорони.

Сродниці, охаючи та охаючи, осталися в монастирі, їм відвели одну з келій, призначених для проїзжих.

Лежачи по пісній вечері на подушках з недертого пір’я, нарікали на свою лиху долю.

— Моя доля, як із собачого хвоста сито.

— А мою якби собака узріла, то три дні до місяця вила б.

— Не було зранку, не буде й до останку.

— Не даром говорив мій покійник, скільки свічки, стільки й світла. Погас, та й пішло мені з Петрового дня.

— Своєї недолі і конем не об’їдеш.

— Так мало бути і так сталося.

— Та коли б, чуєте, знаття, де впаду, то б і соломки підослала.

— Коли б знаття, що в куми пиття. Коли 6 той розум ізпереду, що ззаду.

— І я це кажу, що коли б той розум ізпереду, що ззаду, то не їхали б. В боці коле, з ліжка не зведуся. Хай Любов Федорівна сама свою доньку в монастир везе, коли забаглося в черниці. Я на монастир нецікава.

— Та що про це, чуєте, балакати. Сталося і невідстанеться. Тепер би нам поміркувати, як вилізти з тієї халепи.

— Виліземо, як чорт із багнюки!

— Але ж і в багнюці не вік вікувати.

— Посидьмо тут, поки нас не женуть. А тим часом ігуменя уговкає Кочубеїв. Скаже, що ми занедужали з перестраху та від побоїв. Перемелеться, мука буде.

— Брехнею і під столом не вибрешешся. Ще на наше лихо зловлять де Мотрю або її умичників і вилізе шило з мішка.

— В обморок попали, скажемо, нічого не знаємо, нічого не відаємо.

— Хіба що так. Але Любові Федорівні очей не замилити, це баба сім миль з-поза пекла.

— Так що ж?

— Прожене.

— То підемо до других. Мало свояків у нас?

— Та не таких, як Кочубеї. Кажіть що хочете, а в Батурині добре було.

— Лизнули того добра, як пес макогона.

Так журилися, поки не заснули.

ЗИМОЮ — ГРІМ!

Від виїзду доньки Кочубей до жінки не відозвався. Сидів у генеральній канцелярії — урядував. Давно його таким сердитим не бачили. Навіть пера не були так застругані, як хотів. Побачив муху, що, мабуть, ще літом у його каламарі втопилася, і на ввесь Батурин бешкету наробив. Батогами грозив.

— Вам би так ніздря, як у Москві, рвати, то пильнували б діла, лінтяї, дармоїди!

З душею в п’ятах підступав старий канцелярський писар до його дверей.

На лівій руці ніс цілий жмут усяких урядових письм до підпису, бо Кочубей навіть за гетьмана не одно підписував, з дозволу гетьманського і в його відсутності.

Писар, ніби миш, легесенько пошкребтав до дверей. Тихо. Пошкребтав удруге, — ніщо. Чиколодком вказуючого пальця правої руки постукав.

— Увійти! — гукнув Кочубей.

Писар зашурав перед порогом підошвами своїх підтоптаних чобіт, хоч болота в цілім Батурині на лік не було, обтер пальцями ніс, хоч нежиту від десятьох літ не мав, переступив поріг і до одвірка прилип.

В чотири погибелі його зігнуло. Знав своє начальство…

Кочубей не обертався.

Писар стояв.

Вибила дванадцята година.

Кочубей піднявся з фотеля, шкурою критого, щоб трохи розпростувати крижі, і побачив писаря.

— Чого?..

Писар усіма чиколодками своєї правої, чорнилом поляпаної руки доторкнувся до канцелярської долівки.

— Письма вашій милості до підпису приношу.

Поклав на стіл папери і назадгузь до дверей відскочив.

Кочубей лист мало що не до самого носа підніс, — не довиджував трохи.

Читав. Не знайшовши ніякої похибки, підписався, аж перо затріщало.

Взяв другий лист і так само підписав, тільки жида під закрутом зробив, бо дуже рукою на перо наляг.

— До чорта з таким пером! — гукнув і кинув його в напрямі печі. Чорнильні цятки зазначили дорогу.

— Хто це такі пера у нас струже?

— Канцелярський помічник, Держирученко.

— Тиждень гільтая в канцелярії на ніч замикати, щоб перо гарно стругати навчився!

— По приказу милості вашої.

Кочубей дальше читав, аж знайшов коромисленне “і”, замість двохраменного “й”. “Ах ти, каламарська душе!” — гукнув.

Писар присів. Наставив спину, ніби просив: “На! Бийте!”

— Ти, йолопе старий, мабуть, щолиш на другім світі навчишся безпохибно писати. Іже, як “иже єси”, ять, як “согрьшихь” — зрозумів?

— По приказу вашої милості.

— Каламарська душа, йорчик началословний! Писар повеселішав. Він знав, що коли Кочубей лається, то вже добре, а зле, коли він мовчить. Підступив кроком до стола і спитав:

— Як ваша милість зволили сказати?

— Йорчик началословний!

— Йорчик началословний… гі-гі-гі!

— Чого іржиш?

— Бо смішно, гостро так… А що воно, ваша милосте значить?

— Значить воно, що як йорчика в началі слова не треба, так і ти непотрібний у генеральній канцелярії і во все на світі.

Хтось постукав у двері.

— Увійти!

На порозі стояв канцелярський слуга.

— Її милість Любов Федорівна вже тричі по вашу милість присилали, щоб ваша милість їхали до двора, пильне діло якесь.

— У мене ще пильніше. Як скінчу, приїду… Геть!

Слуга задом відчинив собі двері. Мало ними не вдарив Любові Федорівни, що якраз у цей мент вхопила. Кочубей глянув на жінку.

Була зеленаво-біла, як гербова бумага.

Писареві рукою на двері показав, — щез. Пішов за ним і в сінях двері на ключ замкнув, щоб не підслухували, бо знав, що з жінкою тихої розмови не буває.

— Сідайте, милість ваша! — сказав, вернувши, і показав жінці на високу, шкурою криту канапу, витовчену, як сідало в старому повозі.

Любов Федорівна сіла і хустку до очей притулила. І

— Що таке? — спитав Кочубей.

— Наша Мотря…

— Що Мотря?

— Наша Мотря не доїхала до монастиря.

Кочубей взяв жінку за золочений гузик соболевої шуби і потермосив ним.

— Жінко! Ти не при умі!

— При умі я. Мотря не доїхала в монастир… Ігуменя казала… Вона в нас.

— Хто?

— Ігуменя.

Вузькі Кочубеєві очі розширилися нараз, губи відчинилися, волосся полізло вгору.

— Як? — крикнув не своїм голосом. — Ти п’яна!

— Твереза я, Василю Леонтійовичу, Бог мені свідком, нічого в устах не мала. Мотрю гультяї якісь біля перевозу пірвали.

— Пірвали? Мотрю?!

— Пірвали й увели з собою, — хлипала Любов Федорівна.

Кочубей зірвався на рівні ноги. Трутив крісло, жбурнув каламарем до стіни, папери рвав…

Жінка за руки його вхопила.

— Проч, бо вб’ю! Як скажену суку, розірву тебе, ти, ти, ти!..

Підніс кулаки над жінчиною головою, як Мойсей скрижалі, і — тримав.

Любов Федорівна присіла. Почуття вини пригнуло її, — уперве, відколи з мужем жила.

Побачив це Василій Леонтійович і, замість спустити руки на голову жінки, запустив їх у своє волосся:

— Мотре! Мотре! Мотре!

Кочубеїха навколішках стебла перед ним.

— Убий мене, убий, я тому винна!

Відсунув жінку від себе і, як вітер, пустився по кімнаті. Ходив, ходив, ходив…

Любов Федорівна з острахом водила за ним вибалушеними очима.

Перший біль минув.

— Встань! — промовив Кочубей до жінки.

Встала.

— Сідай! Сіла послушно.

— Хто пірвав Мотрю? — питався, вдивляючись в неї.

— Не знаю.

— Але прогнати рідну доньку — то знала! Знала, — ти!

— Я її не проганяла. Ти згодився.

— Мовчи! — гукнув Кочубей.

Любов Федорівна глянула, чи це він, чи ні? Ніколи не бачила його таким. Не пізнавала.

— Без серця жінка ти, без серця. В тебе серце, як маятник у годиннику, кивається, але нічого не чує. Камінь ти носиш якийсь, а не серце.

Кочубеїха ридала.

— Не слинь! Не вірю в сльози твої. Неправдиві вони, нещирі. Хто пірвав Мотрю?

— Не знаю, Василю Леонтійовичу, не знаю. Але Богом моїм, во тройці Св’ятій Єдиносущим клянуся, що коли б Господь умилосердився над нами і вернув нам її, то доброю буду для неї, і ласкавою, і не одно прощу, чого не прощала передше.

— Правду говориш, жінко?

— Так мені. Боже, допоможи отнині і во віки віков.

— Амінь! — доповів Кочубей і Розп’яття зі стола взяв, що між двома свічками стояло.

— Поцілуй хрест святий! — сказав грізно. Поцілувала.

— Пам’ятай же, щоб не зломила присяги! От що!

— Ні, не зломлю.

— Гаразд! — І знову спитався: — Хто пірвав Мотрю?

— Ігуменя казала, люди якісь, чужі, незнайомі. Нашим жінкам такого страху нагнали, що обімліли. Били їх. У монастирі хорі лежать.

— А наш візник? Гайдуки наші де?

— Нема.

— Змова. Ніщо друге, лиш змова. І він знов пустився по кімнаті.

— Коли б які розбишаки задля викупу пірвали Мотрю, то вже повідомили б були мене і сказали би, де маю гроші покласти, коли б негодяї, прелюбодії, то побили б людей наших і Мотря боронилася б. Були б сліди… Тут змова і тільки змова, щоб вона не пішла в монастир. А Мотрин чура де?

— Нема!

— Ось, бачиш, і він теж там. Його, де не посій, там уродиться.

І Кочубей заспокоївся трохи. Думав тільки, хто тую змову міг учинити. Чуйкевич? Не посмів би… Гетьман?.. Неможливо… Хто ж би такий?.. Може, сама Мотря?..

І тої гадки вчепився Кочубей, як потопаючий бритви. Хотів, щоб так було. Це відповідало би її вдачі. А для нього тому було б добре, бо Мотря, щоб охоронитися перед неславою, мусіла б віддатися за Чуйкевича. І щойно тоді був би спокій.

Заспокоєний пішов прикази давати, щоб гінці на всі сторони світа бігли і шукали Кочубеєвої Мотрі, котру якісь негодяї у дорозі пірвали. Вибрав довірених людей і назначив високу нагороду…

РОЗМОВА

Під одною стіною дубова скриня, різьблена і залізом кута, під другою — секретарик заморський, старосвітський, в котрім кожне покоління знаходило нові скритки зі старими грішми і з тайними записками предків.

При вікні столик; на нім полотно, мережки, голки, нитки, ножиці.

За столом крісло, з високою спинкою і з м’ягкими подушками.

У кріслі сидить Любов Федорівна.

На ній сірий контуш і білий очіпок на голові. З-під очіпка спадає жмут брудно-сивового волосся, не крашеного нині.

На колінах часослов; відчинений. Читала. Тепер думає.

Очі по дверях блудять, ніби когось ждуть. Повіки червоні, кругом очей сині підкови. Знати, недобре спала Любов Федорівна. Лиця пожовкли, — нагадують свіжовиправлену шкіру; уста дрижать.

Лиха на себе.

Не може простити собі, що вчора перестрашилася чоловіка й подалась, — не встояла в бою.

Василь Леонтійович був грізний.

Не, пізнала його. В цей мент, як підняв руки над її головою, мурашки побігли їй по спині. Уперве побачила в нім мужчину… Запізно.

Коли б так зробив був літ тому двацять, може б, поплакала нишком і полюбила його ще більше, а нині — ненавиділа його, як ворога, котрий її побідив.

І ненавиділа себе, як побіджену.

Ненавиділа весь світ.

Молиться, але Божі глаголи не заспокоюють її.

Застара, щоб відмінити душу.

Ні, ні! Не пора починати життя наново!

Може, їй замість Мотрі йти в монастир, молитися, слухати ігумені, вчитися християнської покори? Приказувати, а не слухати, може! Тими її приказами росли Кочубеє-ві маєтки, без них скапають вони, як свічка, бо Василь Леонтійович м’ягкий, як віск.

Якого хто “комплексу”, такий хай і остається. А присяга?

Присягала, що для Мотрі поблажливою буде, що простить їй не одно, чого не прощала передше.

Це можна, щоби тільки Мотря назад до них вернула.

Не материнська любов говорила з неї, а страх, — що скажуть люди? Рознесуть неславу про цілу родину Кочубеїв, котрій стався нечуваний “деспект”. Кочубеям доньку пірвали, а може, сама від батьків утікла! З ким, як, що, коли?.. Розлетяться вісті всілякі, як ворони, розлізуться наклепи, як по полі мишва. Як же тоді Любов Федорівна людям в очі гляне?

Дотепер кожний слухав її, бо ніхто не міг їй ніякого закиду зробити, крім того, що мужа під пантофлем тримає… Невже ж це гріх? І добре, що тримала, без того не був би він тим, чим є;

Він тепер не говорить до неї, лихий, — а дивись, стане приказувати.

Ні, ні! Того бути не може!

Нині не бачила його. В канцелярії сидить, письма пише і шле післанцями на всі сторони світу, щоби Мотрі шукали. Мотря — пестуньчик його. Без неї йому і світ немилий.

Чути дзвінки, хтось вулицею їде. Перед брамою сани спинилися, хтось на рундук увійшов, з ключником говорить, крізь кімнати іде, дверми лускає, вже у її спальні, бере за клямку, відчиняє двері, — Василь Леонтійович…

— Ти тут?

— Як бачиш…

— Молишся?

— Так.

— Молися… За себе і за мене… Великі наші гріхи… Бог нас карає, жінко.

— Досвідчає.

— Карає.

— Досвідчає!

— Кажу тобі — карає!.. Про Мотрю ані слиху ні диху.

— Добре сховалася донька перед родителями своїми.

— Перед мамою, — кажи.

— Добра донька перед мамою не втікає.

— Мама мамі не рівна.

— І донька доньці.

— Жінко, не забувай, що ти присягала вчора. Хрест святий цілувала.

— Я не присягала, що мовчатиму. Ще мені мови те умкнуло.

— Язик твій до нещастя веде.

— То відріж його!

— Жінко! — і Василь Леонтійович грізно засвітив очима. Вузькі вони і скісні у нього, ніби ховалися перед людьми, ніби соромилися чогось, та зате грізнішими здавалися, коли крізь них виявлялася злість.

Любов Федорівна змовчала. Замкнула часослов, перехрестилася тричі й поклала книжку на стіл, на тії мережки й вишивання, що від кількох днів надармо рук її дожидали.

— Вісті якої нема? — спитала, зміняючи голос.

— Якої вісті?

— А про Мотрю.

— Ні, нема. Вже я й надію утратив, щоб яка добра вість наспіла. Люди вертають з нічим. Ніяких прикметі Сніг позадував дорогу. Може, де вбита під снігом у якому рові лежить.

— Василю Леонтійовичу, що ви таке говорите? Бога бійтеся, що в таку годину вимовите. Пощо собі щось найгіршого гадати. Може, вона якраз до добрих людей попалася, може, дивись, і вернеться до нас.

— Не з добром їй вертатися до такої матері як ти.

— Зате до батька на крилах прилетить.

— Злість твоя від горя сильніша. Ти у злості і вмреш.

— А тебе люди злижуть, бо дуже солодкий.

— Кращий цукор, ніж полин.

— І полин ліком буває.

Темніло. Кочубей не бачив злоби на устах своєї дружини. Уявляв собі. Уява звичайно від дійсності сильніша. Сваритися не міг.

— Жінко, як би ти серце моє розкраяла нині, то нічого в нім не знайшла би, крім великого болю. Кождий волос болить мене, не то що! Місця собі прибрати не можу, а ти мене їш, живцем їш мене, жінко.

Любов Федорівна по старій своїй звичці хотіла відповісти, що це він її їсть, забуваючи, що вона йому найвірніша жінка й найпильніша господиня, але по голосі його пізнала, що краще тим разом змовчати. І змовчала.

Кочубей хотів іти.

— Куди ж бо ти? Стривай! Сідай на скриню. Бач який обидливий… Кажеш, вернули твої люди і ніяких слідів не знайшли? Усі вернули?

— Ні, ще е всі. Ще нема тих, що на Бахмач післав.

— Гу-ум! Тих, кажеш; нема? А другі ніяких слідів не знайшли? Усе перешукали, кождий хутір, слободу, млин, усіх перепитали?

— Авжеж!

— Так, значиться, наша Мотря туди, як Бахмач.

Василь Леонтійович зірвався зі скрині.

— Як ти кажеш, як? — у його голосі задзвеніла нова надія.

— А так, що коли нігде слідів немає, а з Бахмача ще люди не вернули, так, значиться, вони там на якісь сліди напали і. шукають. Це я тобі своїм бабським розумом гадаю, а ти, може, краще знаєш, на те ти і генеральний суддя.

Кочубей надумувався хвилину.

— Знаєш, жінко, — сказав, — коли б твоє слово та Богові в ухо, не пожалував би я якої сотні червінців на Боже.

— І казати мені не потребуєш, сама знаю. Та ще так собі своїм бабським розумом кмітую, чи не будуть Мотрині сліди десь недалеко від Мазепиної ходи.

Кочубей наблизився до жінки і вдивлявся в її бліде обличчя.

— Що ти кажеш, що?

— Гадаю, чи Мотрині сліди та не будуть “близько від гетьманської ходи, — повторила ще раз.

— Ні, жінко, ти вже задалеко своїми гадками забігаєш.

— Може, заблизько. Бо, побачиш, що, коли б твоя судейська влада була сильнішою від гетьманських привілеїв, то Мотря довго поза батьковою хатою не побувала б.

— Це вже з тебе злість до Івана Степановича балака. Злість засліплює розум.

— Коли хтось і без того не, сліпий.

— Мазепа до такого діла неспосібний.

— Мазепа до всього спосібний.

— Ти по собі всіх легко собі важиш. Івана Степановича не торкай. Він наша влада. За ним цар, не тобі пориватися на його.

— Свого права кожному доходити вільно.

— Якщо він має підставу.

— Підстава знайдеться, але в тебе не буде відваги, бо трус.

— Не у всіх така поривиста вдача, як у тебе. Суперечку перервав ключник. Застукав у двері.

— Увійти!

— Прошу вашої милості, люди з-під Бахмача вернули. Обоє Кочубеї побігли до сіней.

— Що нового? Кажіть! — наглив генеральний суддя. Розказували, перебиваючи один другому, бо кождий хотів нагороду дістати. Кочубей пустив старшого до слова. Від нього довідався, що минулої ночі їхали якісь сани в напрямі Бахмача. На санях, крім погонича, сиділа жінка і хлопець.

— Мотря і її чура! — скрикнула Любов Федорівна.

— Любонько, дозволь… Говори, вашець, дальше.

— Біля Шапчиного хутора напали на них вовки.

— Вовки! — скрикнула Любов Федорівна.

— Вовки, — повторив гонець, — але вони оборонилися щасливо. Як вітер мчали. Хуторяни ні коней, ні людей не могли розпізнати.

— І що?

— Перед Бахмачем наліво повернули, туди як до отця Симона, на попівство.

— Питали в отця Симона?

— Питали. Там їх нема.

— І не було?

— Отець Симон божився, що на очі ясної панночки не бачив. Усі покої нам відчинив, скрізь заглядали, — не було. Кочубей дав людям по червінцеві і відпустив.

— Покріпіться і — спати! Може, ви мені знов потрібні будете.

Люди вийшли. Кочубей своїм звичаєм став ходити по сінях, заложивши руки за спину.

— Що ж ти на це? — спитала Любов Федорівна.

— Що я на це?.. Слід є, але малопомітний.

— Іди за тим слідом. Комісію шли. Хай перетрушують, на кого підзор паде, — питати. Свічками припекти — не зашкодить.

— Не можна. Це гетьманські люди. Моя рука туди не сягає.

— Але його рука по твою доньку сягнула!

— Не кажи гоп, поки не перескочиш!

— Багато я на вітер говорила? Побачиш, що й тепер на мойому стане… Але — цить!.. Сурмлять… Це гетьманські післанці.

Кочубей вибіг і за хвилину з листом від гетьмана вернув.

Дрижучою рукою розривав велику печать. Любов Федорівна свічку взяла зі стола і присвічувала, щоб Василь Леонтійович міг читати дрібне письмо гетьманської собственної руки.

Мазепа прохав Кочубея, щоб він зараз завтра вранці відвідав його в Бахмачі. Важне діло!

Останні слова були підчеркнені.

Кочубей ще раз лист прочитав і сховав за пояс. Кочубеїха побігла в челядну, щоб погостити гетьманських гінців. Гадала дати їм такого спотикача, щоб спотикалися і виговорилися з дечим.

Та завелась.

Гетьманські гінці перед брамою завернули і пігнали назад.

Замкові мури передавали собі голос їх сурм, аж шибки в Кочубеєвім дворі від того гомону дрижали.

ГЕТЬМАНСЬКЕ СЛОВО

Перед рундуком гетьманського двора в Бахмачі спинилася четвірня добірних гнідих коней у посріблюваних шорах.

“Машталір” і “форес” були в лисюрках, критих темно-синім сукном, тої самої краски, що сани.

З саней виліз, спираючись на свого чуру, генеральний суддя, Василь Леонтійович Кочубей. Чура зняв із нього біля саней верхнє медвеже хутро і віддав гетьманському лакеєві, а сам вважно попровадив пана по сходах, бо було недалеко полудня і заморозь злегка пускала, — ховзко було.

В сінях дожидав Кочубея сам гетьман.

Звітався, а побачивши крізь вікно коней, з котрих, як з коминів, бухала пара, спитався:

— Чого це ти так коней заїздив?

Кочубей відповів, що спішився, а дорога важка, сильно позадувало снігами.

— Чому ж ти тоді шестірнею не приїхав? — спитав гетьман.

— Хіба ж тобі, Іване Степановичу, не відомо, що шестірнею у нас тільки гетьман їздить?

Мазела поклав злегка руку на Кочубеєве рам’я:

— Товаришу, можеш безпечно їздити шестірнею, коли це тільки буде тобі потрібне.

— Спасибі! — відповів, ніби байдуже, Василь Леонтійович, але в душі рад був тій честі, не так про себе, як більше з уваги на Любов Федорівну, котра дуже “гонори” любила.

Лакеї зняли з плечей генерального судді і другу шубу, стягнули з чобіт “берлачі”, і Мазепа попросив гостя до свого кабінету.

Тут перед коминком стояв невеликий круглий стіл, накритий білою скатерткою. На столі піднос зі срібними, позолочуваними чарками і “карафини” з усякого рода горівками.

— Сідай, Василю, отут, — говорив гетьман, вказуючи на велике, м’ягкими подушками вистелене крісло, — і грійся! Ти продрох, кріпкий нині мороз. Наливай, яка тобі найлютіша, я тої самої з тобою нап’юся.

Аж тепер запримітив Мазепа, що Кочубей у чорному контуші зі сріблом перетиканими вильотами і що пояс у його на жалібний бік зав’язаний.

— А це що? — спитав. — Невже ж Марія Федорівна?

— Марія Федорівна, — відповів Кочубей, — скрипливе колесо, котре довго тягне. Вона зимою кашляє і плаче, а літом сміється і скаче.

— Так славити Бога, а я боявся, чи не з нею отеє щось недоброго сталося. Жаль було б! Твоєї дружини сестра, — женщина великих чеснот, великого ума людина, політична, звичайна, зайвого слова не скаже, мало тепер таких. Побажай їй від мене скорого подужання і скажи, що як приїду в Батурин, то вже, що б там не було, а відвідаю добру Марію Федорівну.

Кочубей розумів, що гетьман хвалив Марію Федорівну коштом її сестри, Любові, але вдавав, що цього не помітив.

— Великі турботи маю тепер, — сказав.

— А хто їх не має, мій друже? Турботи турботами, а борщ стигне. Рибний, печорський борщ, — ти його любиш, у правда? — і налив Кочубеєві ще одну тарілку. По піснім борщі йшли всякого роду риби, на тепло і на зимно, на солодко і по-жидівськи, бо був пісний час, перед Різдвом.

— Рибки, грибки, вепровинка потрібують завше винка, — приговорював гетьман, наливаючи власною рукою срібні чарки. — А рибки люблять його окремо. Рибу все треба залити вином. А може, ти горілку волиш? Вибирай, будь як у себе дома. Так випиймо ж тоді на потуху, чи на потугу, не знаю,що нам потрібніше, мабуть, що це друге.

— Мені вже й трунок не ллється у шлунок, — відповів Кочубей. Але гетьман не розпитував чому, чекав аж Кочубей сам скаже. Поки що пильнував, щоб його добре вгостити, знаючи, що Кочубей голоду не любив, — такої був “комплекції”. “Їджте, бо вночі не дамо”, — говорили Кочубеї за вечерею до своїх гостей.

Коли вже й солодке пройшло, і опошнянські сливи на шпичках понасилювані, цукром облиті і кмінком злегка притрушені появилися на столі, гетьман подав Кочубеєві файку і подякував йому, що цей у Бахмач до нього приїхав.

— Службове діло, Іване Степановичу. Приказ, це приказ, хоч не до їзди мені.

— Мені теж ні. Подагричні болі неволять мене цілий отсей тиждень. Ледви ногами суваю… У мене багато діла до тебе.

І вони стали обговорювати всілякі важні питання, зразу адміністраційного, а там і політичного характеру.

Кочубей дивився на Мазепу і дивувався, як він зміняється нараз. Отеє був ніби багатий собі дідич, гостинний хуторянин, аж нараз дивись, говорить, як який володар. Що слово, то приказ. Все він знає, нічого зайвого не скаже, ніякої похибки не зробить, наче тобі з книжки читає.

— Багато я дечого наладив, — говорив гетьман, — та куди більше треба ще наладити, щоби в нас не було отої анархії, що тепер. Кождий чоловік, благо— і худородний, мусить почувати себе безпечним під крилами кріпких законів. Коли мені Господь дозволить пожити ще декілька літ і плани мої здійснити, то подбаю, щоб у нас був кодекс, кріпкий, ясний, всякому зрозумілий, як кодекс римський, бо годі, щоб одним усе було вільно, а другим ніщо.

— Себто ваша милість хоче порівняти людей? — спитав здивований Кочубей.

— Всі ми рівні перед маєстатом Божим, і перед маєстатом державним мусять нам бути забезпечені якісь рівні, людські права.

— Себто я і мій форейтор будемо одно? — спитав Кочубей.

— Де ходить о крадіж, грабіж, насильство, мор — так, на те ми й христіяни, щоб заповіді Христові рівно блюсти і шанувати. Забити чоловіка шляхетного чи худородженого — це один гріх, він же чоловік.

Кочубеєві такі новинки ніяк у голову не лізли, він думав над тим, чому гетьман, якраз нині, почав з ним таку балачку. Гетьман ніби вгадував його мислі.

— Нині, — казав, — я з тобою про це по-товариськи говорю, а за декілька років, може, будемо балакати інакше. Хочу, щоби близькі до мене люди освоїлися з тим. До того воно скрізь іде. Не дивімся на Польщу, навіть на Францію — ні, але погадаймо собі про Англію і пригадаймо, що в Греції колись було.

— Тому вона й завалилася, тая Греція, — замітив Кочубей.

— Раджу прочитати істориків грецьких, а зміниш свою гадку, товаришу. Людина стремить до волі, і того стремління годі викорінити з людства, народи хочуть мати волю, й одиниці теж. Перше народи, тоді одиниці. От воно як. Поки поневолений народ, поти й одиницям годі здобути волю. Але згодом прийде і на них пора.

— Не хотів би я дожити до того, Іване Степановичу, — сказав з гіркою усмішкою Кочубей.

— Може, ми й не дожиємо, все в Божих руках, але погано, коли передові люди дивляться не вперед, а назад. Передвиджувати треба.

— Як же тоді, значиться, треба буде мені самому орати, сіяти, всяку чорну роботу робити, а мої гайдуки сядуть, може, в суді?

— Це вже ти надто чорно дивишся на діло. Я про людські права кажу, не про економію. Устрій і лад будуть такі, яких кождому народові треба, себто кождій державі, і привілеї теж, тільки вони не сміють дальше людської гідності йти. От скажім, Стецько заб’є Грицька і повисне за те, а ти заб’єш не знаю кілько там людей і тобі ніщо.

Кочубей, як на шпильках, на м’ягкій подушці сидів.

— Ти про мою пригоду? — спитав несміло.

— Ні, я лиш exempli gratia [35]. Що ж торкається тої твоєї пригоди, то мушу до твого відома довести, що вона дуже й дуже немила для мене, особливо тепер, коли я і без того маю чимало всіляких турбот.

— Я боронився, Іване Степановичу, боронив жінки й доньки.

— Знаю це і розумію, але чи схоче зрозуміти цар, коли про це доложать йому?

Кочубей мінився; то блід, то червонів. Мазепа не зводив з нього очей.

— Я про царських людей нічого не знаю, знаю, що на мій “кондукт” напали розбишаки.

— Але я знаю, Василю, і тому турбуюся.

Кочубей чув, що тратить грунт під ногами і що треба здавати позицію.

— Я, моя дружина і донька моя числимо на тебе, Іване Степановичу, як на свою владу і на протектора нашого.

— Як на товариша і приятеля, кажи. От що! І будь певний, що не заведешся. Оставмо це діло. Беру його на свою голову, котра вже й так угинається під усякими тягарами. Позволь тільки завдати тобі ще одно питання. Кажеш, що ти обороняв дружину й доньку перед розбишаками, а чому ж ти тоді не обороняєш доньку перед її мамою, що?

Кочубей такого звороту не сподівався.

— Це діло сімейне, — відповів, спускаючи очі під стіл.

— І насильство в семействі противиться законам Божим і людським.

— За сім’ю відповідає батько.

— За батьків відповідаю я, ваш гетьман, голова ваша. Я за вас отвіт здам перед Богом. Донька не невольниця батька й мами, а дитина, їй належаться теж людські права.

— Прав батька родини нікому доторкатися невільно, — перебив Кочубей.

Гетьман піднявся з місця. Його голос був спокійний, але рішучий, кожде слово дзвеніло, як вилите з бронзи.

— Ваша милість жадають, щоб я повагою своєї особи і власті захищав перед гнівом царським, а рівночасно не дозволяють мені захищати Мотрю Кочубеївну перед гнівом і насильствами Любові Федорівни. Ваша милість не бачать контраверзїї, в котру самохіть попадають. Обов’язок свій і право своє я знаю. Сповняв їх і сповнятиму дальше, поки Господь не покличе мене до себе. Хто захисту і помочі шукає в мене, знайде її, хоч би це була й донька, доведена до розпуки злостею і злобою родителів своїх. Dixi [36]!

Кочубей слухав, з кождим словом очі його більшали, уста відчинялися, брови знімалися вгору.

— Іване Степановичу, — белендів не своїм голосом. — Іване Степановичу, що це ти. Боже ти мій, невже ж Мотря, невже ж би, як же це, кажи, ради Бога кажи, добродію ти мій, друже, товаришу старий!

Він то вставав, то сідав, то кліпав очима, то кривився, ціле його обличчя, ціла постать виявляли стільки здивовання, радості, помішаної з тривогою, гордощів з приниженням, що Мазепі жаль зробилося того бідного чоловіка, котрого жінка довела до такої затрати всякої “благородної амбіції”.

— Заспокійся, товаришу, — сказав, саджаючи його і присувзаючися ближче до нього. — Прости, що я, як господар, балакав так з тобою, своїм гостем. Воно мусіло бути сказане… Мотря у мене.

— Мотря у те-бе? — І голова генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея безсильно повалилася на спинку фотеля. Перед його примкненими повіками стояла Любов Федорівна, тріумфуюча, злобно всміхнена, невблаганна. “Мазепа до всього спосібний”, — сичала йому до вуха. Але разом з тим у серці Кочубея будилася батьківська любов до доньки, покривдженої мамою, і всміхалася радість, що тая донька жиє, і що він її побачить.

Кочубей встав і стиснув гетьмана за руку.

— Спасибі тобі! — Розцілувалися. — Де вона? — питав Кочубей, не окриваючи своєї втіхи. Рад був, що скінчиться тая тривога, котра йому відбирала сон і гірчицю додавала до страви, а полин до напитків, що не треба буде посилати людей, шукати, слідити, судити, він рад був простити всім і забути все, взяти Мотрю і везти її додому. Любов Федорівна поцілувала хрест, що буде доброю для неї.

— Де вона? — повторив своє питання.

— Тут, недалеко, — відповів гетьман спокійно. — Лиш кілька стін ділять нас від неї. Але мушу тобі, Василю, сказати, що вона хора й ледви чи пізнасть тебе.

— О Боже ти мій! Мотря хора? — і Кочубей почув, що його радість розвівається нараз, як дим. Почув злість до гетьмана, гадаючи, що він її пірвав і спричинив хоробу.

— Скарай, Боже, того, що спричинив її недугу! — сказав, сідаючи у крісло.

— Не того, а тую, — поправив гетьман.

— Гадаєш, Любов Федорівну?

— Не на кого, а на неї одну цей гріх паде, як і багато других. Вона доньку вигнала з хати, в монастир заслати хотіла, прожитку їй не давала, щастя рідній доньці своїй позавидувала.

— А той, що її пірвав, умичник, злочинний противник родительської волі?

— Гадаєш, я? — говорив гетьман, клепаючи Кочубея по рамені. — Тим разом, брате, не влучив. Я Мотрі не поривав, вона втекла до мене тамтої ночі, спасаючи себе перед монастирем, перед вовками і — перед мамою. Кажу це тобі рішучо я, гетьман, Іван Мазепа.

— А хто ж тоді?

— Не знаю. Не розказала, бо з жаром прибігла до мене, вснула і до пам’яті не прийшла.

— Боже ти мій, Спасителю святий, зглянься наді мною, бідним!

— Не попадай у розпуку, вона молода, сильна, дасть Бог, перетриває недугу, мій лікар доглядає її, я за другим до Києва післав, краще від рідної мами піклуюся нею, — це певно. Все, що можна зробити, зроблю. А тепер на тебе, Василю, черга.

— Яка?

— Ти мусиш про її будучність подбати. Любов Федорівну треба раз загнуздати, — так не йде. Я дальше такої лютої жінки в нашому старшинському колі не стерплю, хоч як тобі сприяю. Зрозумій це раз! Мене ти слухай, не її. Я тобі не ворог, а доньці твоїй, як нікому другому в світі, щастя бажаю і скривдити її не дозволю.

— Слово моє, що і я кривдити її не дам.

— Слово?

— Як хочеш, і хрест поцілую.

— Не треба. Ходім!

Мотря лежала на білій постелі, як на снігу червона троянда.

Тільки від довгих рісниць падали синяві тіні.

Тепле покривало скоро й високо підносилося на її грудях. Вихоплювала з-під нього свої руки і неспокійно кидала ними, то затулюючи, то розтулюючи вузькі, довгі пальці.

Лідія Петрівна брала обережно Мотрині руки й ховала їх під покривало.

— Не виставляй, доньцю, ручок, щоб не простудилася, лікар казав у теплі тебе тримати.

Мотря не розуміла, що до неї говорять.

На столі горіли дві свічки за параванчиком, щоб світло очей Мотриних не вражало. Її ліжко було в лагіднім півсумерку, тим ясніша була друга половина спальні, особливо ж лисина старого хірурга, що по недоспаній ночі хропів у високому фотелю.

Лідія Петрівна бентежилася. Відбігала від Мотриного ліжка й тягнула старого німця-за фрак:

— Мусіє, мусіє, не хропіть так голосно, а то хору збудите.

Мусіє підносив сонні повіки, дивився здивовано на Лідію Петрівну і впевняв, що він ніколи не хропе.

— Як же ні? Я ж чула.

— Це, мабуть, хорій у грудях грало.

Відвертав голову від світла, хвилину думав, чи остатися при “умшлягах”, чи, може, спробувати банок, та, не рішивши, починав знову хропіти. Був старий, але дуже досвідний лікар, що навіть проти холери мав свою власну рецепту. Від Мотрі не відступав, бо такий був приказ гетьманський, а він до приказів привик. Чув, що розстайні кочі привезуть київського “фельдшера”, котрий зажив собі великої слави, поборюючи “чорну хоробу”, — раз менша відповідальність, а друге — легша буде робота, бо будуть по черзі біля хорої сидіти. І поговорять собі по-німецьки.

Лідія Петрівна саме десятий раз тягнула його за звисаючу полу фрака, коли двері тихесенько відчинилися й увійшов гетьман з Кочубеєм.

Німець, як опарений, зірвався зі свойого місця і кланявся, згинаючи голову і спину, а руки випростовуючи перед себе.

Гетьман підійшов до нього і шепотом спитав, як хорій?

— Gnadiges Fraulein [37] — очень сангвініческая комплекція, очень, багато крові, молода кров.

Кочубей пожирав його очима. Недовірчивий зроду і підзорливий з практики, гадав собі, чи не видумана отся нагла хороба Мотрі, бо вона ніколи на тілі не хорувала і тільки душевні припадки лучалися з нею і то від сильного “афекту”. Хитрий Мазепа не раз придумував свої хороби, так і чи Мотриної не придумав він, щоб застрашити Кочубеїв і відвернути їх увагу від “факту умички”. Але заклопотаний німець і заплакана Лідія Петрівна, а до того ще й сумне гетьманове обличчя впевнили його, що тут дійсно, як цей німець казав, “очень серіозноє діло, самой большой казус”.

Тихо і легко, як йому лиш на це його сутоловата фігура дозволяла, підступив до ліжка хорої і глянув на неї. Мотря кинула собою і відчинила широко повіки:

— Батько!

Хотіла сісти на ліжку, але лікар і Лідія Петрівна припали до неї, положили на подушки, накрили периною, лікар поклав зимний приклад на голову. Мотря довго говорила якісь відірвані слова, якісь речення то без початку, то без кінця, про королівну на вежі, про сльозу, з котрої розлилося море, про млин і кров, аж уста її зціпилися і тільки глухі стони добувалися з грудей.

Кочубей слухав, ноги під ним дрижали, голова хиталася нервово, ще хвилина і — розридається.

Гетьман взяв його обома руками за плечі і попровадив до свого кабінету.

Чув, як Кочубей тулився до нього і, хлипаючи, говорив:

— Іване Степановичу, ох, Іване Степановичу, який я безталанний!

Довго заспокоював його гетьман, заки він прийшов до себе.

— Не на нас, — говорив Мазепа, — не на нас, бо ми з тобою старі грішники, а на неї зглянеться Бог милосердний. Вона молода, гарна, добра, чому ж їй не пожити на світі, не навтішатися життям? Будь спокійний, не пристоїть такому достойникові, як ти, показувати себе надто м’ягкосердним. Надивилися ми з тобою на людське горе, може, й спричинили його чимало, — потерпім тепер самі.

— Не знаєш ти батьківського терпіння! — хлипав Кочубей.

— Але й ти мого терпіння не знаєш, воно від твойого не менше, бо я Мотрю люблю, як не любив нікого.

— Друже ти мій, — відповів на теє Кочубей, — не маю причини не вірити тобі. Не гадаю, щоб ти зле з Мотрею думав, а коли вона не байдужа до твоїх “афектів”, то я, як добрий батько своєї дитини, противитися вашому задумові не буду. За Любов Федорівну не беруся казати.

— І добре робиш, бо вона не з тих, щоб за неї навіть її муж міг говорити. Але я вдячним серцем і твоє слово приймаю, вважай тільки, щоб дотримав його…

Кочубей хотів їхати, але гетьман не пустив його. Зимова ніч, а Кочубей утомлений і збентежений дуже.

— Не ті часи, Василю, — говорив гетьман, — щоб ми по ночах товклися, треба нам шанувати здоровля.

— Любов Федорівна дожидає мене. Неспокійна.

— Хай і вона потерпить. Не зашкодить. Кочубей був такий схвильований недугою доньки, що й вечері не хотів їсти.

— Їдж, Василю, бо вночі не дам, — жартував гетьман, знаючи, що Василь іноді й серед ночі дзвонив на ключника й казав подавати їсти, бо так його поганий сон зневолив, що зголоднів.

Але в Бахмачі він сьогодні заснув кріпко і спокійно. І не будили його, хоч з Мотрею було дуже погано. Гетьман навіть не роздягався. Щолиш над ранок, коли хірург сказав, що хорій знову трохи краще, поклався і задрімав.

Перележав дві-три години між сном а явою. Забагато турбот звалилося на його голову— Та на те він Мазепа, щоб не піддаватися їм. Щолиш щастя, добуте зусиллями важкими, це справжнє щастя, інше — милостиня, кинена тобі химерною судьбою.

Збудився і побачив тихий ранок. Сніг спокійно сипався з неба на землю, як мука із сита, густий-густий!

Гетьман встав у бадьорому настрою. Вірив, що Мотря видужає і що подужає горе. Молода, гарна, добра, — чому ж би їй і щасливою не бути? А може, і ще комусь з нею?..

Сердечне розпрощалися з Кочубеєм.

Цей здивувався, побачивши перед рундуком не свої, а гетьманські коні і сани з гербом Мазепи.

— Їдеш куди? — спитав.

— Хорої не покину. Це для тебе, бо твої коні втомлені, хай спічнуть до полудня. З тобою поїде мій небіж, Война-ровський, для товариства, щоб не було скучно. Назад привезе мені мого канцеляриста Івана Чуйкевича, — потребую його. Маємо дещо писати й компонувати. Поздорови своїх.

“Чомусь-то Іван Степанович дуже уважливий до мене, — гадав собі Кочубей, сідаючи в гетьманські залубні. — Вчера шестірнею їздити дозволив, а нині своїми кіньми відсилає. Чи не дивиться він на мене як зять на тестя? Та — хай би там! Все-таки гетьман, і, нема що казати, велика голова. Може, повезе йому й дальше, як досі везло. Тільки Любов Федорівна! Що ти з нею порадиш?”

Цілу дорогу журився Кочубей, що йому Любов Федорівна скаже, аж пригадав собі, що недуга Мотрі грізніша навіть від Любові Федорівни,! почав молитися в думках.

Войнаровський кілька разів починав розмову, але побачивши, що Кочубей відповідає коротко і ніби нерадо, перестав турбувати старого. “Має він із себе!” — погадав собі.

Заїхали на замок до канцелярій.

Кочубей спитав, чи нема що важного, прочитав дещо, підписав і просив Войнаровського до себе на обід. Але гетьманський небіж відмовився. Казав, що гетьманові треба спішно Чуйкевича.

Гетьманські сани відвезли Кочубея до його двора, вернули, і Войнаровський з Чуйкевичем поїхали в Бахмач.

SEMPER IDEM [38]

— Старий прелюбодій, безсоромний женолюб, нищитель дівочої цноти, — зневажала Любов Федорівна Івана Степановича, слухаючи звіту свого мужа з його поїздки в Бахмач. — Казала я тобі, що Мазепа до всього спосібний, казала я тобі, що ніхто другий, тільки він Мотрю в дорозі переймив, і бачиш, на моїм стало.

— І стало, і не стало, — відповів Кочубей, насилу добившися до слова.

— Господи, Боже, великомученице Варваро і ви всі святі й угодники Божі, згляньтеся на мене, безпомічну і безрадну женщину, і порадьте, що мені з таким бездарним чоловіком робити! — кричала Кочубеїха, аж підскакуючи зі злості.

— Не взивай імені Господа Бога надаремно, а мене не доводи до того, щоб я мав загнуздувати тебе, як нев’їжджену коняку, — відповів Кочубей, виведений жінкою з рівноваги.

Він сподівався, що Любов Федорівна, як зм’якла два дні тому й покаялася, та ще хрест святий поцілувала, так і лишиться такою, — відміниться. Аж ось, бач, яка переміна! На гірше…

— Нев’їжджена коняка, як ти це сказав, повтори ще раз, ну — повтори!

— Піп проповіді двічі не говорить! — відповів Кочубей рішучо, — але ти, жінко, вважай, щоб я тобі ще чогось гіршого не сказав, на що ти собі давно заслужила. Уважай! — і так грізно завернув очима, що Кочубеїха замовкла. Але, як той кіт, готовилася до скоку.

А Кочубей, дірвавшися до слова, став нарікати, що через язикату жінку він зраджує собі старого товариша — гетьмана, що через неї мусить дивитися на терпіння своєї доньки і що довше на таке знущання не дозволить, не дозволить! Донька вмирає, а мати із-за марних амбіцій пекло в хаті робить. Господа Бога не боїться.

— Мотря вмирає? І ти віриш в тую комедію?

— Но, знаєш, жінко, все має свій кінець, тільки злість твоя безконечна. Коли ти хочеш, щоб я вірив твоїй злості, а не своїм власним очам, то я з тобою більше говорити не буду.

Тріснув дверми і пішов до своїх кімнат.

Не роздягаючись, положився на ліжко.

Вдивився у стелю і думав. Усі його сподівання розвіялися, як дим. Мотря хора, з Любов’ю Федорівною хоч розвід на старі літа бери, роби що хоч!

Стурбований заснув.

Коли збудився — побачив на крайчику ліжка Любов Федорівну.

В старосвітськім контуші, з дорогої парчі, в очіпку, що як жар горів, мабуть і нарум’янена трошки, виглядала святочно.

До ліжка був присунений стіл, заставлений їжею і питвом, що аж утинався.

— А се що? — спитав Кочубей і затулив губи, бо позіхав.

— Я тобі борщику принесла, пісного, печорського, ти його любиш, і лина з родзинками й магдалями, і щупачка начинюваного, і пиріжків смачненьких.

— Але чому ж тут? Невже ж я не можу встати до стола, чи що?

— Гадаю собі, втомився, бідний, і стурбувався дуже, нехай епічне.

— Ну, так спасибі тобі, Любонько. Я дійсно дуже втомлений, і жура мене їсть. Ти, мабуть, і не знаєш, що діється у моїй душі і в мойому батьківському серці.

— Кому ж тоді знати, як не мені, що вік свій з тобою звікувала, що гадки твої вгадую, неба тобі прихилити б рада.

Вона підперла голову правою рукою, ліву під правий лікоть підложила і кивалася, ніби журилася дуже. Подобала тоді на сільську зажурену жінку, що сама не знає, як у велике панство попала.

— Правда, що славний борщ? а спробуй рибки, славна риба, варта за кождий шматочок спасибі сказать.

— І прихвалювати не потребуєш. Крім одного Мазепи, не знаю, чи є де така добра кухня, як у нас, — дякуючи тобі. Любонько. Хазяйка ти в мене славна, — правди не затаю.

Любов Федорівна губи рукою обтерла і знову підперлася і кивалася, як і перше. Генеральний суддя заспокоїв свій голод, випив з жінкою знаменитої грушівки, котрої нігде не вміли так добре готовити, як у них, і знову положився:

— Уф! Та й утомився я! Бачиться, не по моїм силам такі турботи. Ще один-два такі удари, і мене нема. Кочубеїха не перечила.

— Може, файку хочеш? — спитала.

— Подай, будь ласка!

Коли в Кочубея файка в роті, так, значиться, з ним можна безпечно говорити.

— А що ж тоді нам з Мотрею робити? — спитала зітхаючи.

— Гу-ум! Що робити? Нічого. Це Боже діло, не наше. Вона ж, як тобі відомо, хора, і дуже! Добре, як за який місяць двигнеться, за що до скончанія літ дякуватиму Господеві мому, встаючи й лягаючи. — Кочубей поклав люльку й перехрестився.

— Поки вона недужа лежить, — почав по хвилині, — поти, ясна річ, нема що з нею робити. Звичайно, недужа. І ще як! — журився Кочубей.

— А “політичне ж” воно, що наша донька в гетьмана лежить? Що скажуть люди? Він удовець, і всякому відомо, що на жінок сильно ласий, не знаю, чи гарно, щоб Мотря Кочубеївна у його за стіною лежала, щоби він до її ліжка підходив і нею, ніби жінкою своєю, турбувався.

— Мотря не сама. Біля неї Лідія Петрівна сидить, дякувати їй, як рідною дитиною, нашою Мотрею турбується. Власними очима бачив, як плакала.

— Кодкодрилеві сльози!

— Не кажи! Гріх каменем платити за хліб.

— Та хай і по-твойому буде. Лідія Петрівна того самого “фасону” жінка, що й наша Марія Федорівна. Дивиться на Мазепу, як на Бога, і жодної гріховної плями на ньому не бачить. Але ти вважай, що скажуть люди, як довідаються.

— Не довідаються. Гетьман у тайні держить.

— Люди вже знають, що Мотря від батьків утікла.

— Але не знають, де вона сидить.

— Люди все знають, перед ними нічого не скриєш.

— Наплювать мені на твоїх людей, щоб мені Мотря здорова була.

— Що по здоровлю тілесному, коли її чекає смерть душевная.

— О-го!

— А так. Погадай, Мазепа її до гріха доведе небезпремінно. А він же її хрещений батько, так, значиться, двічі тяжкий гріх. А де ж тоді честь, де наш гонор, Василю Леонтійовичу?.. На мою гадку, нам треба Мотрю додому забрати.

Кочубея ніби шпильками кольнуло, — сів.

— Що це ти, жінко! Ти не бачила Мотрі. Вона ледве дише, а ти її додому везти хочеш?

— Криті сани, можна настелити подушок, обтулити, навіть незчується, як з Бахмача в Батурин переїде. Моя в тім голова, я мати, я це на себе і на свою совість беру.

— А я згоди своєї не дам. Хай би так, не дай Боже, сталося щось недоброго з нею, то я спокою до смерті не мав би. Викидав би собі, що рідну дитину забив… Не хочу… Та й подумай тільки, чи гетьман дозволить. Він без ума від неї. Мабуть, влюбився в Мотрю.

— Боженьку мій! — вже не говорила, а прямо співала Любов Федорівна. — Боженьку мій, які ви легковірні, Василю Леонтійовичу. Вас, як дитину, легко піддурити можна; не нинішних часів ви чоловік. Нинішні люди, як вовки, а ви, простіть за слово, як баран. Розідруть вовки барана, ой розідруть!

— А, но, панахиду по живому справляй! Не такий-то я вже і легковірний, як комусь може здаватися. І в мене зуби є.

— Але які? М’ягкі, як віск, а тепер треба твердих, як сталь. Послухай, ваша милість, що я вам скажу… Послухай, Василю.

Кочубеїха поправила на голові парчевий кораблик, погладила рукою складки контуша, так суто золотом перетканого, що й зігнути його було важко, обтерла рукою товсті губи і, тримаючи чоловікову руку у своїх м’ягких долонях, шепотом клала йому до уха:

— Гадаю собі, Василю Леонтійовичу, чи не прийшла тепер пора розрахуватися нам з Мазепою. Тепер не він нас, а ми його тримаємо в руках.

— Бога бійтеся, Любове Федорівно, ви вже іншої матерії не вмієте почати. Все те саме торочите, аж остогидло. Казав я вам, що в пірванню Мотрі гетьман рук своїх не мачав.

— Я там не була, не знаю, а вірити не потребую. Але знаю, що Мотря не в монастирі, а в Бахмачі, в гетьманському дворі. І того досить, щоб відплатити йому за нашу кривду.

— За яку?

— Боже ти мій, він ще питає! В тінь тебе відсунув, — він, гетьман, рейментар твій, а ти хто такий? У його Андрій на груди, а в тебе гузик, та ще доньку до себе забрав, на амори йому зібралося, а нас осмішив, осоромив. І ти ще питаєшся, яку він нам кривду зробив?

Кочубей глянув на жінку з-під лоба, позіхнув і повалився горілиць на подушки:

— Остогидло! — сказав, махаючи рукою. — Як восени дощ зі стріхи або як літом наскучливі мухи, так ви мені все те саме й те саме кладете до уха. Така мудра жінка, а іншого “концепту” в своїй голові не має. Аж дивно.

— А ви ж як хотіли, Василю Леонтійовичу? Чим горнець накипів, тим і віддає. Моє серце накипіло жалем до гетьмана за тую кривду, яку він нам учинив. Нехай йому Господь простить, а я не можу, ніяк не можу, душа мене болить, кров бунтується в мені. Дивлюся на вас і плакати хочу, такий ви жалісний і такий покривджений, прямо принижений його ясновельможностю. Як вірна ваша дружина, стерпіти того не можу.

— Не гніви Господа Бога, жінко. Пам’ятай, що тепер не на помсту пора, а на молитву, щоб Мотря подужала. Я завтра по всіх моїх церквах пішлю, щоб молебен за неї служили, за її видужання.

— Живий живе гадає, Василю. Що в Божій силі, оставмо Богові, а що в нашій, — робім. Час не стоїть. Утратимо добру нагоду і жалуватимем. Скажемо, чому ми так глупо зробили. Нам треба зажадати Мотрі, а як гетьман не дасть, вчинити крик, такий крик, щоб цар і митрополит почули, щоб народ піднявся проти гетьмана, от що нам треба зробити.

Любов Федорівна вп’ялила свої очі в зіниці свого чоловіка. Але цей повіками їх накрив і тільки головою хитав.

— Ні, ні, ні, і ще раз ні! Не треба того, не зроблю, не хочу, не дозволю! Добре, що Мотря жива, ще краще буде, як подужає, а поки що вона в гетьмана, під його опікою і під його доглядом. Не християнська річ устами молитися, а серцем помсти бажати. Це гріх. Досить гріхів на моїй совісті, досить! До того ти знаєш, ми побили царських людей, нам гетьманської “протекції” треба. Він один може тому ділу голову скрутити, — хитрець. От що!

Любов Федорівна правою рукою прислонила уста, — позіхала. Лівою очіпок поправила, потім обома пригладила контуш.

— Пора мені, — сказала і — вийшла.

“От тобі раз завзята душа, — говорив до себе Кочубей. — Донька вмирає, а мамі помста жити не дає. Диявол опутав мою жінку. З одного боку гетьман, а з другого вона; я ніби між молотом і ковалом. Важкий молот, але й ковало не легке. Нелегко Василеві Кочубеєві, ох нелегко!”

Покликав чуру і казав роздягти себе.

— Уважай, бо мене кожда кістка болить! Не тягни чоботи, як собаку за хвіст, легко зсувай, так-ак… Пішов!

Чура побажав доброї ночі і зник, Кочубей дальше думав. В тому, що Любов Федорівна говорить, є дещо правди, видно, що жінка в тім’я не бита. Вміє дивитися на світ і на людей. Але що з того, коли спокою не дає? Все її чогось забагається, то честі, то помсти. А йому не до того. Йому хотілось би спокою. Ціле життя працював, турбувався, гріш до гроша складав, великих маєтків надбав. Тепер є і вигоди, і почесті, і значення, тільки спокою нема. Ах, коли б хоч один рік спокійно пережити, не йти в похід, не турбуватися політикою, не сунути пальців поміж двері. “Titere tu patule, recubans sub tegmine fagi” [39], — почав скандувати римського поета, поки, вколисаний плавкими звуками колись світової, а тепер завмерлої мови, не примкнув своїх повік.

МІЖ РОЗУМОМ І СЕРЦЕМ

Перед рундуком танцювала гетьманська шестірня. Машталір і фореси ледви вдержували баских коней, що рвалися до бігу. Політував сніжок. Фореси струшували його з дорогої, золоченої упряжі, споглядаючи раз у раз на двері, чи не виходить гетьман.

Гетьман у кабінеті з Чуйкевичем балакав.

— Не знаю, коли верну, — казав. — Може, за день-два, а може, й тиждень доведеться в Батурині побути. Мій небіж їде зі мною. Бахмач на тебе лишаю.

Чуйкевич поклонився, — дякував за довір’я.

— Пильнуй двора і завідуй ним як слід. Гадаю, що вчити тебе не треба.

Чуйкевич поклонився знову.

— Коли б тут до мене які посли приїхали, то затримай їх і вгости, а мені знати дай, хто це такий і чого хоче, тільки листи відсилай моїм довіреним чоловіком, знаєш його, — додавши декількох сердюків для охорони, розумієш?

— Розумію, милосте ваша!

— І ще одно… — тут гетьман підступив ближче до Чуйкевича і, вдивляючися в нього, говорив: — За четвертою від нас стіною наліво лежить Кочубеєва Мотря.

Чуйкевич не вдержав, стрепенувся, і ціле його обличчя перемінилося в питання.

— Знаєш її, — і сподіюся, що під твоїм доглядом буде вона безпечна. Мотря хора. Простудилася, втікаючи з монастиря, куди її мати запроторити хотіла.

Чуйкевича то жаром обдавало, то прошибало ледом. Він чув, що Мотря пропала була і що її знайшли, але щоб вона в Бахмачі, в гетьмана пробувала, це йому й на гадку не приходило. Чогось такого він ніяк не сподівався, хоч знав химерну вдачу Мотрі. До чого воно подібне? Хто тут завинив, він, чи вона, — чи, може, обоє?..

В його голові загуділо, як у млині, щось обривалося валилося, розсипалося, як будівля, котрої ще не завершили а вона паде, як дімок з карт.

Гетьман замітив здивування Чуйкевича і, кладучи долоню на його рам’я, питався:

— А може, я виставляю тебе на надто важку пробу? Кажи, ще пора, можу відложити виїзд до завтра і покликати когось другого, замість тебе.

Чуйкевич заперечив головою:

— Ні, ваша милосте. Я рішився сповнити кождий приказ мойого найвищого вожда, хоч би він і як був важкий для мене. Мене тільки вразила вість про Мотрю Василівну, бо ми від дітей знайомі.

— Так тоді потішся, що вона, як лікарі кажуть, перебула небезпеку і є надія, що верне до здоровля. А все ж таки їй грозить друга небезпека.

— Любов Федорівна?

— Так, ти вгадав. Боюсь, що ця друга небезпека від першої грізніша. Мотрю треба оберігати. Любові Федорівни ніяк не слід допускати до неї. Це могло б схвилювати хору і пошкодити їй. Коли б Любов Федорівна, користуючися тим, що мене нема, приїхала в Бахмач і хотіла бачитися з Мотрею, так не пусти, скажи прямо, що гетьман нікого не велів до неї пускати.

— Скажу.

— Особливо вночі пильнуй двора, як свого власного ока. Всячина може бути, бо люди до всього готові, особливо за гроші, а гроші не все ходять з чеснотами впарі, — їх у злих буває більше, ніж у добрих.

— Розумію!

— Так тоді бувай здоров. Покладаюся на тебе, як на сина.

Гетьман подав Чуйкевичеві руку, цей похилився і поцілував сигнет, як звичай велів.

Гетьман плеснув у долоні.

Паж приніс шубу, Чуйкевич поміг гетьманові вдягтися і підвів його до саней.

Праворуч сів гетьман, ліворуч Войнаровський, служба обтулила їм ноги, чура замкнув дверці і скочив на козел біля машталіра. Машталір рушив віжками, захиталися фореси, затупцювали коні, і сани вітром посунулися по шляху.

Чуйкевич стояв на східцях і дивився, поки сани не скрилися в білих туманах снігу. Поїхали…

“Коли б і не вернули! — майнуло йому по голові. — Лишився б з Мотрею, доглядав би її, пильнував, як своєї зіниці, вгадував би гадки і, може, прихилив би її серце до себе”.

Чуйкевич тую гадку відігнав від себе. Це ж самолюбство! Коли Мотря до гетьмана втікла, так видно, що любить його. Хай буде й так… І він задумався. Гетьманський лакей вибіг з шубою.

— Ваша милість продрохнуть, мороз!

Чуйкевич подякував, вдягнувся і поплівсь кругом двора, щоб роздивитись, як краще на ніч розставити варту. В голові рисував собі план, Бахмач перетворювався в його уяві в кріпость, котру ворог обложив, мало не вдерся до неї, але він її все-таки не здав. Всі його думки зосередилися на тому питанню, а всі інші втратили для нього вагу.

Аж вернувши у двір, до світлиць, які відведено для нього, знову пригадав собі Мотрю.

Рад був одної хвилини побачити її, впевнитися, що вона видужає, що житиме, — хоч і не для нього. “Не всі тії та сади цвітуть, — пригадав собі народну пісню. — Половина побирається, а другая розлучається”, — доспівував стиха.

І здавалося йому, що тая пісня саме про його й зложена. Мотря не любить його, за гетьмана піде, а він, гетьманський канцелярист, бачитиме її на гетьманських пирах, гарну і горду, як королеву з казки, а дивну, як загадка нерозгадана, як сфінкс.

Бунтувалася душа. Голос серця нашіптував про кривду і про помсту, але Чуйкевич втишував його і кликав розум до боротьби з серцем.

Замовкни, серце, втиши свій біль, бо розум каже, що такий тепер час, коли треба про себе забути ради загального добра.

Бо що значить щастя одиниці тоді, як рішається життєве питання народу?

Що таке гетьманський військовий канцелярист Іван Чуйкевич, супроти долі й недолі, волі й неволі цілої України?

І невже ж цей, Чуйкевич, почував би себе щасливим, тоді, коли б Мотря стала його дружиною, а Україна в кайданах стогнала?

Ні, стократ ні! Ці стони заглушили б навіть найсердечніший сміх радості й затроїли б навіть найситіше задовілля.

Щасливі, що поза своїм затним щастям іншого не відають.

Він до них не належить.

Мотря теж.

Для неї хата, навіть найрозкішніша, — це клітка, в котрій серцю вузько. Завеликі в неї виросли крила. Вона ними далеко й високо літає. Не зв’яже їх збитошний Купідон, не спутає сувора опікунка домашнього огнища Веста, їх можна тільки зломити, а цього він, Чуйкевич, не зробить. Ніколи!

Чуйкевич спирався ліктями на стіл, брав голову в руки і вдивлявся в стіну.

Стіна ділила його від щастя.

Від якого?.. Від особистого щастя.

Та є щастя друге, те, що дає його праця, боротьба, змагання за народне добро.

Важко одно з них добути, а здобути оба неможливо. Він буде добувати те, друге. Як невгнутий лицар стоятиме у важкій боротьбі за волю, там, де поставить його вожд, і витріває на тому становищі, хоч би це було зі шкодою для його особистого щастя, хоч би цей вожд вимагав від нього жертви неймовірно важкої.

В тих гадках знаходив пільгу, чув, як серце його мовкне і як розум бере верх над серцем.

Пірвати Мотрю, повезти в Ковалівку або скрити в якомусь монастирі, глухому й далекому, де б її гетьман нелегко міг найти, або відвезти поза межі гетьманського реймен-товання і віддати під опіку московського воєводи, — це зробити неважко, бо в тому ділі сильною помічницею була б Любов Федорівна. Але ж зробити це — значить нарушити довір’я гетьмана, знехтувати свою лицарську честь та наразити собі на віки вічні Мотрю, котра скорше погодиться з усім другим, ніж з підлістю.

Тепер вона, коли не любить його, так поважає, бачучи в ньому вояка доброго й вірного, а тоді дивилася б на нього, як на людину віроломну та подлу.

Краще те, перше, ніж друге, згірдливого погляду її гарних очей він не переніс би на собі.

Заспокоєний, віднімав руки від гарячих висків і бачив, як скорий зимовий вечір осотував його синяво-сірими сумерками, в котрих зливалися краски обоїв, контури образів і лінії хатньої обстанови в одно притишене ціле.

Так під вечір життя забудуться яркі моменти минулого й останеться одно — свідомість сповненого обов’язку, найвища нагорода моральної людини.

В дворі було тихо, — весь двір шанував терпіння Мотрі.

Мав би ж він, Чуйкевич, відмовити їй тієї пошани? Він же любить її, любить нині сильніше, ніж учора, бо любов’ю, освяченою почуттям саможертви.

Ніби жахаючися своєї власної ходи, щоб відгук її не долетів до Мотрі, снувався, як тінь, від кута до кута й говорив з собою. “Вчора любила її твоя кров, нині любить те, чого назвати годі, — душа. Вчора бажав ти її, нині вдоволяєшся свідомістю, що вона жиє, нині вона невловима мрія, тим краща, чим дальша, недоторкальна”. І перед ним на сірому вечірному фоні, як святий образ в неосвіченій церкві, виринала стать Мотрі, струнка та гнучка, як на виднокрузі тополя, горіли горді очі, уста всміхалися нерозгаданою усмішкою, усмішкою, що спосібна була довести його до найвищого захоплення і до найбездоннішої розпуки.

Пригадував собі кождий зворот її голови, кождий здвиг рамен, рух рук, музику слів. Переживав усі моменти, проведені з нею віч-на-віч, в пишних кімнатах, і серед буйного поля, і на лісовій леваді, коли ловив її розгуканого коня.

Діана, русалка, сфінкс… Мовчи, серце, мовчи!

Переходячи попри двері, за котрими лежала недужа, ловив жадібним ухом голос вечірньої тишини, чи не почує в ньому її зітхання. Не чути… Ходім!

В невеликій кімнаті, в першій від сіней, призначеній для дежурного старшини, сів біля стола, на якім лежала записна книжка, і уважно розглядав останню сторінку.

В сінях шепотом говорили лікарі ламаною німецько-російською мовою, підмащеною суто латинською номенклатурою.

— Країна тут багата, сумніву нема. Люди по тисячах ходять, тільки зігнися і піднеси, не роблять того, вдоволяю-ться збіжжям і худобою.

— Одно і друге плекають методою передавненою, на поступ не звертаючи ні найменшої вваги.

— Про гігієну не дбають. Мухи, комарі, блохи. Стави і баюри не чищені. Як літом зачне висихати, гнити й розкладатися шувар і всякі водорості, повстає гнила (ребра на яку що третій чоловік хорує, а що п’ятий умирає.

— Коли овочі добре зародять, неминуче приходить бігунка, rothe Ruhr [40].

— Що пан-товариш ординують проти цеї поганої і дуже злосливої хороби?

— Cort simarub. dr. 3. Cascaril. dr. j. Tinct. opii serup [41], розуміється, після відповідних упередних евакуанцій. Розмова продовжувалася в безконечність. Чуйкевичеві нагадався бренькіт двох мух на шибі вікна в гаряче літнє підвечір’я. Гадав, що про недугу Мотрі заговорять, та про неї вони й не згадали. Видно, що небезпека вже дійсно минула й лікарям нема що турбуватися нею; можна нарікати між іншим на те, що унція рожаної есенції коштує 32 дукати, а унція такого ж самого олійку 4 дукати і що косметиків для вибагливіших пань годі дешево зготовляти.

— Доброго здоровля шановному collegio medico [42] бажаю, — сказав Чуйкевич, виходячи до них.

— Доброго здоровля його милості пану намісникові віншуємо, — відповіли йому.

— Як же, панове, почуваєте себе?

— Знамените, ausgezeichnet [43], дякуючи Богові і його милості пану гетьманові.

— А як мається хора панночка?

— Мається вона, — відповів спроваджений з Києва лікар, — краще, ніж можна було сподіватися, в чім безперечно велика заслуга пана товариша ляйбмедікуса, — тут він показав на стоячого поруч гетьманського лікаря.

— Гадаєте, панове, що небезпека минула?

— Наскільки не милиться наше знання і наш довголітній досвід, — так. Але все ще треба пильного догляду, дієти, рівної температури і — спокою, щоб не стривожилася чим.

— О це останнє я вже подбаю, панове, — впевнив їх Чуйкевич, виходячи в парк.

Collegium medicum відпровадило його двома парами очей, що дивилися поверх великих окулярів.

— Цей, мабуть, теж не дуже-то здоровий, на серце.

— Sagitta Amoris periculosa est [44]. Нахилилися до себе.

— Наша пацієнтка і найбільшого гріха варта.

— Українська Венус найчистішої води.

— Мазепа ist ein Feinschmecker ohnegleichen [45].

— Mit dem Essen kommt der Appetit, mein Herr [46]. Цей молодий козак теж гарний хлопець і ввічливий. Жаль мені його.

— З Мазепою не виграє справи. За ним молодість, а за Мазепою все друге.

— Ви добре зволили сказати: “За Мазепою все друге…”

ОЗЕРО СЕРЕД ЛІСУ

Двох сердюків третього на зміну варти провадять. Минули сад, наближалися до дуплистої груші, ніби сотвореної на це, щоби під нею було добре вартовому стояти.

— Тільки ти, товаришу, вважай, щоб не заснув. Чуйко, як сновида, цілу ніч по Бахмачі ходить. Вчора одного на розмові з дівчиною застукав і на хліб та на воду на цілих три дні посадив.

— Не знати, чого він так пильнує?

— Гетьманського добра стереже.

— Перед ким?

— Чи мало непевного народу? І від татарви ніколи не безпечно в нас.

— Татари взимі не набігають.

— А на Січ на самий Новий рік не напали?

— Правда. Але татарам луна дорогу світить, а тепер тільки місяць сяє і то ясно, як в днину. Чуйко хоче заслужитися в свого пана — та й тільки. Нова мітла добре мете, а постаріється, то змететься, як другі.

Змінили вартового. Вдягнули його у великий баранячий тулуп, чоботи всунув у солом’яні плетінки, плечами оперся о дупло — стоїть.

Пригадуються йому полтавські літні ночі, миргородські сади, любі, тихі розмови: “Нині на варті стій, а завтра, може, в бій, гіркий світ твій!”

— Стій! Гасло?

— Полтава!

— Проходь!

Вартовий бере до рук мушкет і бачить перед собою команданта.

Чуйкевич пізнає в ньому миргородця, до котрого лихий приступав.

— Як же тобі тепер?

— Гаразд!

— Нічого не тривожить?

— Дякуючи Богові, ні. Забув.

— За пильною і вірною службою добрий козак усяке забуває.

— Так, ваша милосте, забуває.

— Тільки про службу не треба забувати. Числю на тебе.

Пішов.

В глибоких, свіжих снігах протоптує слід. Далекими полями кружить. Варти порозставляв на два стріли від двора, де їх ніколи не бувало. Коли б що до чого, рад ворога здалеку відперти, щоб Мотря тривоги не почула. На віконниці її кімнати казав на ніч грубі плетінки почіпити, щоб гук стрілів заглушити, коли би стріляти довелося.

Мотря!..

Яка ж та нічка ясна, козацьке сонце світить, сніг, аж за очі бере. В нічку таку на санях вдвійку сидіти, тулити “її” до себе, гріти своїм теплом, вертаючи додому з гостини, — невже ж може щось любішого бути? А вдома теплі покої, прислуга хазяїв жде, вірні собаки за браму вибігають. Поскидали шуби, огрілися, до колиски підходять подивитися, як їх синок спить. Мабуть, підріс за той день-два, коли батьків не було дома. Який він славний!…

Яка ж та нічка ясна і — як темно в душі, ніби сонце навіки погасло…

Чуйкевич від варти до варти іде, то стає й наслухує, то оком далеко в поля вибігає, чи ворога якого не побачить.

Тихо і пусто кругом… Спи, Мотре, спи! Набирай нових сил, нової охоти до життя, до слави, до блеску на гетьманському дворі, ти ж найцінніша оздоба гетьманської золотої булави. Спи, Мотре, спи, Чуйкевич на сторожі стоїть!

У вартівні годинку спочиває, з сердюками розмову веде, як краще і безпечніше розставити ті невеликі бойові сили, якими він гетьманського двора обороняє, щоб вони на кождий знак у кожде місце вчас поспіли. Завдання важке, якщо хочеш його добре сповнити.

Кругом Бахмача тихо, його тривога безпідставна і ніби хороблива, бо звернена проти невидимих ворогів. Але ті вороги є, він їх чує, він певний, що як не нині, так завтра вони під Бахмач підступлять… З півночі чи від сходу?.. Думає над тим.

У другій вартівні подають йому тарілку гарячого борщу. Радо їсть, бо продрох. Північ давно минула. З’ївши, виймає записник і зазначує зміни, які завтра треба поробити. Відповідає за все. Не простив би собі похибки найменшої, нарікав би на себе ціле життя.

Над ранком чує свист. Біжить туди. Біля вартового, що умовлений знак тривоги подав, застає вже десятника зі своїм відділом з найближчої вартівні. Значиться, впору поспіли. Пильнують. Вартівник валку далеко в полі доглянув. Валка посувається вперед. Хто такий?

Чуйкевич вістових посилає. Незабаром вертають, докладаючи, що це — селяни збіжжя до млина везуть, бо в їх млині перед святами завізно.

— Відпровадити їх аж до самого млина і впевнитися, чи не підступ який! Перетрусити міхи і провірити людей, чи не шпиги… Гоніть!

Козаки проводять валку, Чуйкевич стоїть і жалує, чому воно на тій солом’яній тривозі скінчиться. Краще, щоб нині той ворог появився, ніж чекати до завтрішної ночі.

Постоявши хвилину, дальше снігами бреде. Так йому довга зимова ніч минає. Втомлений, вертає у двір і засипляє твердо.

Кругом ліс, всередині озеро без відпливу. Вода в ньому глибока, аж чорна.

На озері довбаний човен з клювом гострим, як стріла. Зривається вітер і знімає на озері хвилю. Хвиля човен з припону відриває і гонить ним кругом, — скоро, чимраз скорше.

В тім човнику хтось сидить. Добуває всіх зусиль, щоб до берега прибити, — не може. Вітер човник чимраз дальше, на саму середину озера заносить, де найбільший крутіж.

Чуйкевич чує крик розпуки; голос знайомий йому. Біжить і стає безрадно.

Вода бурлива, глибока і так скоро кругом озера бурляє, що плисти і не гадай. Пірве тебе, як оріхову шкарлущу; крутиться в голові. Ще хвилину, і довбаний човник клювом в саму середину крутіжа запоре, — пірне углиб.

Чуйкевич вдивляється в човник і пізнає Мотрю… У воду скаче. “Мотре! — кричить, — це я, Іван! Витривай хвилину, — допливу — і врятую тебе або згинемо разом”. Мотря не чує його, вода реве. Човник, хвилі, вона і він, один безглуздий крутіж, як вітряна труба на пустині, як безодня, сколочена діявольською рукою, щоби дві душі потягнути углиб.

— Мотре! Мотре! Мотре! — пручається, кричить, не відповідає ніхто…

Чуйкевич знає, що це сон, томлячий сон, хоче збудитися, чує свій власний крик, та сон не пускає його з невблаганних обіймів…

— Збудіться, ваша милість, вам щось поганого сниться! — термосив його за рам’я Мотрин чура, і Чуйкевич розплющує очі.

Зимний піт вкриває чоло, серце молотом у груди валить, як серце розгойданого дзвону. Зіниці перестрашено дивляться на простору світлицю в бахмацькому дворі і на чуру, перебраного в однострій гетьманських покоєвих.

— Яка година? — питає.

— Полуднє, милосте ваша. Чи принести обід?

— Перш зимної води подай. Зажди!.. Що нового в дворі?

— Нічого, прошу вашої милості.

— Панночці як?

— Лікарі кажуть, що добре.

— Іди!

Зимною водою по пояс вмивається і голову зливає. Як добре! Почуває себе здоровим і свіжим. Але сну не може забути. Тривожний сон.

На обід каже подати собі борщ, кашу і шматок жареної риби. Нічого не п’є.

Обслугує чура. Старається розвеселити його. Несміливо починає балачку на всілякі теми. Чуйкевич або не відповідає, або відповідає коротко.

— Панночка питалися про вас, — каже.

— Та-ак?

— Тривожиться її милість, щоб ви не перетомилися, пильнуючи по ночах двора. Казали, що вас виручати треба.

— Поклонися ясній панночці від мене і скажи, що я не звик свою роботу на других здавати.

— Спасибі милості вашій!

Чура йде. Скриплять чобітки по камінній підлозі в сінях. Чуйкевич не може собі місця прибрати. Сон не виходить йому з голови. Побачив занавіску в стіні, — розсуває. Полиці з книжками. (В Мазепи скрізь книжки, свої і чужомовні). Приглядається до них. Самі старі знайомі: “Мессія Правдивий”, “Лебедь”, “Алкоран Магометов”, “Боги поганські”. Ще в академії читав. Книжки автора нагадали, довгобородого ректора Йоанникія Галятовського.

“Чарівники обманюють людські очі і літають по вітру, читай історію о Готфриді Бульйонськім” — пише покійний Галятовський у “Мессії Правдивім”. А дальше казку про чарівника Ісмена з Тасового “Висвободженого Єрусалима” наводить. Чуйкевич пригадує собі тую казку. І поет, і герой поеми навіщають його та починають балачку. Єрусалим, Сіон, невмируща християнська ідея. Скільки крові полилося на неї! Навіть діти, хлопчики-недолітки припоясували мечі і пускалися в далеку дорогу на бої не по мірі їх сил, щоб визволити з рук невірних місця, освячені легендою найяснішою з усіх… Києве, Мати городів наших, Сіоне наш і Голгофто свята, де ж ділися лицарі твої? Не діти, а й мужчини в силі віку байдуже глядять на поневолення і на зневагу твою. Хто й коли визволить тебе?

“Злой дух сформіровав собі тіло із вітра, іли облака, прийняв образ умершої матері вашого ложного царя, котрий тому і міг воскресити її”, — читає дальше Чуйкевич.

Боже ти мій, якими то зарослими стежками блукає українська думка, в які середньовічні нетри забивається вона, щоб правді не глянути в очі! Що таке правда? — питався Пілат; хто спитається, що таке наша правда?

“Один цар погнівався на сонце і збудував велику вежу й замкнув сонце в ній. Але дванадцять планет, позбавлених соняшного світла, зготовили молот великий, розбили вежу і випустили сонце на волю”. Хто, і коли, і як визволить сонце України, котре ворог замуровує в чорну вежу?

Чуйкевич розглядав дальше гетьманські книжки. Ось польською мовою писана “Відправа послів грецьких” Кохановського Яна. Листує її і попадає на слова: “Мати, ти за дітьми своїми не плакати, але вити будеш!” Які грізні слова і які трагічні! Ніхто не слухає їх. Троя переміняється в символ, в острогу для тих, котрим грозить заглада. а вони не бачать її, не слухають старинної Кассандри. Бакхові поклоняються, Прияпові жертву приносять, — як їсти, що їсти, і коли, і скільки, та чим попивати їжу, це для них найважніше питання. Неначе діти радуються грецьким конем, що під мурами Трої явився. Не впускайте, не впускайте його в свій город, бо в ньому зрада, в ньому загибель ваша!.. Не чують. Власними руками коня везуть, мур розбивають, бо кінь більший від брам. А серед ночі цей кінь перемінився в апокаліптичну звірюку. Куди копитами своїми скочить, трава не виросте ніколи, камінь на камені не останеться у городі Трої…

Стара легенда, та зміст у ній вічний.

Бережись, Україно, щоб ти новою Троєю не стала! Не пускай, не пускай чужого коня!

І бере Чуйкевич книжку архієпископа чернігівського Лазаря Барановича “Меч духовний” і попадає на слова:

“В сії, повнії брани Бремена, від усього другого корисніший меч. Сам Христос оповістив потребність його, кажучи до учеників своїх: “іже не імать, да продасть ризу свою і купить меч”. (Лука, XXII, 36)…

Досить! На нині аж забагато, щоб передумати усе. Чуйкевич бере шаблю з кута, вдягає хутром підбитий байбарак і виходить на подвір’я. Зміняє усе, що намітив учора. Так краще буде, певніша оборона, ворог не заскочить його. Переможе, але не заскочить. Перемога — річ сили, заскочення — наслідок невваги, легкодушності, умовного лінивства. Ніколи не простив би собі того гріха.

Козаки певно нарікають на нього, що прикрий на службу, але не виявляють того по собі, тягнуться, як струни, видно, військовий народ. Як жаль, що не підтримують у ньому вродженого лицарського духа! Без нього не устоїмося в степах. Нашого краю не боронять ні гори, ні море, ні рови, ні башні твердинь, від чого ж тоді, як не від лицарських грудей, відіб’ється ворожа навала?

Тут Чуйкевичеві знову пригадується нинішний сон.

Наше діло — це той довбаний човен, що попав у історичний крутіж. Якщо він тепер не причалить до берега твердого, то піде наспід… Піде!

Чуйкевич не вірить у сни. А все ж таки того сну ніяк забути не може. В ушах йому лящить його власний крик:

“Мотре!” Не знає, чи це сон був, чи прямо прочуття? Цей ліс ніби йому знайомий і подібне озеро лісове він десь також бачив. Але де? Обходить варти і думає над тим. Аж пригадав собі. Як їхати полевою дорогою з Бахмача на північний схід, є такий ліс і подібне лісове болото, без відпливу і без річки, — гнила чорна вода. Був там колись і, може, якраз тому і в сні туди зайшов. Але чому якраз туди?

Усьому є якась причина, і все до якоїсь цілі йде. Інакше життя було б іграшкою химерної фортуни. Яка ціль нинішного сну? Чи не остерігає його якась невідома сила?

Тая думка не дає йому спокою. Стрічає старого сотника, що тутешні сторони, як свою власну кишеню знає, і питає його про ліс отсей і про озеро в лісі.

— Та це не озеро, — каже, — а прямо болото, що до його вода з горбів стікає. Чортове болото. Не одну душу загирило в собі. Небезпечний це ліс. Перше там всякий непевний народ кошелився, бо він далеко від шляху. І тепер Бог його знає, що в ньому сидить.

— Чи не поїхати б нам туди?

— А пощо? Що ми там загубили?

— Щоб перевірити. Певніше, то й спокійніше.

— Як ваша милість прикажуть. Ми тут тепер під вашим рей ментом стоїмо. Я слухати привик. Хочете поведу, хоч би й зараз. У мене жінка не кричить і діти не плачуть. Я сам як палець. Пригоди не боюся. І так застоявся, як кінь на стайні, у тому Бахмачі. Козакові, знаєте, за воєнними пригодами скучно.

— Гадаю.

— Як я ще під його милістю полковником Новицьким служив, то довелось чимало з татарами воювати. Двічі нам не повезло. Кажуть, що ясновельможний наш пан гетьман полковника Новицького листами за це картав, особливо під Богутівською слобідкою, хоч, як може вашій милості відомо, гетьман і полковник не чужі собі були, гетьманів племінник, пан Мазепа Трощинський, жонатий був з донькою полковника Новицького, коли чували, і вони собі ніби у дружбі жили. Але дружба дружбою, а що служба службою, — у нашого гетьмана так…

Розговорився старий сотник Петранівський і про Петрика згадав. Як цей нещасний Петрик, літ тому десять, кримців на Україну навів, себе за гетьманового сина подавав, бо гетьман його, щоправда, перше дуже любив і т. д. Аж до того місця своє оповідання довів, як то старшина комонного полку Вечірка того Петрика біля містечка Кишеньки у бою зарубав і сам лютою смертію з руки татарської погиб.

— А великий цей ліс? — спитав нараз Чуйкевич.

— Який?

— А той з болотом, про який я вас перше питав.

— Ага, цей чортівський гайок, чи великий він? Ні. Колись тут великі ліси бували, тепер винищено багато. Довкола городів і кріпостей, треба їх тому було винищувати, щоб ворог не міг близько під город підступити. Лісом він, бувало, невидиме для сторожі підкрадеться і відперти важко. А як винищити ліс, то кругом видно.

Тут знову починався виклад про оборонну систему колись і тепер; Чуйкевич перервав цей виклад питанням, як далеко туди?

— До того ліса?

— Так.

— От, може, година їзди.

— Візьмемо тоді яку десятку людей і поїдемо з вами.

— Ваша милість зі мною?

— Еге ж.

— Ні, так не добре буде.

— А як же?

— Якщо ваша милість зволять послухати моєї ради, то краще зробимо так. Я візьму пів пішої запасної сотні і перетрясемо цей ліс. Кіньми пускатися незручно. Ліс, сніг, болота, коні — дорога річ, — піхотинець у кожну нору влізе, — йому безпечніше. А покидати двора я вашій милості не раджу. Це не добре. Кождий похід, хоч би й такий нікчемний, як отсей, непевна річ. Ідеш, але чи вернеш, хто знає. А що було б у Бахмачі, коли б так ваша милість не вернули? Я — друга річ. На моє місце десятьох молодших чекає.

Чуйкевич притакнув старому.

Дав приказ і пів запасної сотні пішло в недалекий похід.

Чуйкевич з валів відпроваджував їх очима, поки на виднокрузі не згубився їх слід.

Тоді у двір пішов, чи не почує щось про Мотрю. Нічого нового. Від двох днів ані гірше, ні краще. Лікарі знову стали турбуватися нею. Пробують нових ліків. Мотря неспокійна чогось. Бентежиться, то знов ніби байдужа на все. Хоч би цю ніч могла спокійно спати.

Чуйкевич вискакує з двора і над Бахмачем, як орел, кружляє.

На гадку йому сотник прийшов, Петранівський. Коли б він тільки в біду не попав. Старий лис, але й на таких колись кінець приходить. Хоробрий козак мало коли своєю смертію вмирає.

Наслухує, чи стрілів з цеї сторони не почує. Мабуть, задалеко, щоб чути. Розвідку посилає, наладжує зв’язок, а сам з другою половиною запасної сотні напоготові стоїть.

Досвідченого охочекомонного ротмістра до себе прикликати велить.

— Мабуть, чи не доведеться мені на годинку від двора відійти. Ви тоді виручите мене. Вам відомий розклад наших сил?

— Я Бахмач знаю, як своїх п’ять пальців.

— Так тоді гаразд… Ось і вістун. Що нового?

— У лісі стрілянина.

— Певно чув?

— Як вашу милість чую.

— Відповіш, коли неправду сказав.

— Знаю.

І Чуйкевич з другою половиною запасної сотні на допомогу першій половині спішить.

Щоби скорше поспіти, людей на декілька саней посадив.

Під’їдуть, поки добра дорога, а там побачать, що дальше робити.

— Гони!

Чуйкевича запал бойовий обгортає. Хотів би скорше стрінутися з ворогами й побачити, хто вони таке. Кримці чи свої харцизи? Хто б не були, кари їм не минути.

На гетьманову домівку наступали. Добре, що близько не підійшли. Може, тепер на сутичці десь у лісі скінчиться, Мотрі не потривожать.

— Мотре, тривай! Або врятую тебе, або з тобою згину! — пригадав собі свої власні слова з нинішного тривожного сну.

Не сон це був, а прочуття, котре, як видно, завело його.

Чуйкевич на перших санях навколішках стоїть, мушкет напоготові.

Сонце з полудня звернуло, але ще ясно. Кождий корч видно на віддаль татарської стріли. І сліди на свіжім снігу пізнати. Ось туди Петранівський зі своїми пройшов, а там вістові а по полю походили, кождий крок прослідити можна.

— Стій!

Сани спинилися, козаки зіскочили з них, набиті мушкети в руках, за Чуйкевичем біжать, ліс від полудня окружають, бо по вистрілах знати, що Петранівський з півночі наступає. Важна річ ворога з лісу не пустити, замкнути й виловити його, як рибу в тенети.

Так воно і сталося.

Ще заки стемнілося, ліс був у Чуйкевичевих руках. Ранених козаків відвезли на санях до Бахмача в двір. Не було їх багато, бо ворога заскочили знічев’я. Він щолищ, мабуть, готовився до наступу вночі, може, щолиш завтра. Тепер, пообідавши добре, хто просипляв похмілля, а хто в карти і в кості грав, не прочуваючи ніякої небезпеки. Лісом не було дороги. Ніхто туди не проходив, не було чого боятися. До того на узліссю такого снігу надуло, що й не проберешся легко. Харцизи навіть варт далеких не порозставляли, а близькі, як побачили козаків, то вже було запізно.

Петранівський, здавна привиклий до таких сутичок з нерегулярними бандами, списався, як немож краще. Чуйкевичеві довелось тільки кінчити, що він почав. Виловлювали останніх харцизів, перебігаючи ліс здовж і впоперек.

Декого доводилося, як борсука, витягати з нори і брати на аркан, дехто втікав, за ним посилали кулі. Але було кількох, що, мабуть, ще Петрикові часи пам’ятали, і тії відбивалися хоробро. На білім снігу червонілися калюжі людської крові.

Заходяче сонце золотило чорні верхів’я дерев. Чуйкевич стояв над замерзлим озером серед лісу і думав. Того озера і доглянути важко. Такий тут сніг, як і скрізь. Береги позадувало, на лід насипало снігу. Чи є на ньому той довбаний човник, чи нема, — не видно.

Так ось звідки грозила небезпека Мотрі! Від озера мав звіятися цей крутіж, що міг, коли не пірвати з собою Мотрі, так перестрашити її і спричинити нещастя, котрого Чуйкевич не хотів навіть по імені назвати.

Звідки ж узялася тая хоробра ватага? Хто її сказав, що гетьмана немає дома? Що за сміливість нападати на гетьманський двір, котрий ніколи не стоїть безборонне?

Ці питання не сходили йому з ума.

Прочував чиюсь руку, що затіяла це діло. Це ж прямо наїзд. Наїзди, чи там заїзди, в Речі Посполитій були явищем буденним. Де державна влада не має виконної сили, там приватні люди самі добиваються свого права, права сильнішого. Але щоб гетьмана Мазепу наїздити, — ні, це божевілля! На таке діло звичайні харцизи не підуть. Тут потрібна підмова і підмога, до того може заманити гріш, і то не будь-який!

Чуйкевич додумався до того, чия це рука, але гріха на совість не хотів брати. Побачимо. Досить гільтаїв у полон взяли, на допросі скажуть. Може, й не всі знатимуть, хто їх до злого намовив, але все-таки по нитці можна і до клубка добраться.

Кругом Чуйкевича зібрались його люди. Петранівський виловлював останки бандитів. Понурі, грізні, з ранами, перев’язаними як-будь, стояли, сиділи й лежали кругом огнища, на поляні, в лісі. Було їх душ кільканадцять, бо чимало в сутичці погибло. Дехто, що відбився від гурту, як почув стріли, не вертав до нього. Тим повелося спастись. Утікли. Між ними й провідник, ватажок лицарів з-під чорного стягу. Це доводило старого Петранівського до такої злості, що він аж вус собі кусав. “Маємо сокиру, та не маємо руки, котра нас хотіла рубати, — нарікав на себе й на своїх. — Видно, постарівся я, коли таку дурницю зробив”.

Чуйкевич потішав старого.

— Ви і так списалися добре. За годину ворога розбили і то майже без утрат. Я певний, що гетьман нагородить вас.

Чуйкевич був дійсно вдоволений вислідом цього несподіваного походу. Головна річ — можна бути спокійним, що на двір ніхто так скоро не посміє напасти. Цей розгром триматиме здалеку від двора всякий непевний народ.

Зокрема тішився, що охоронив Мотрю від небезпеки. Коли б так прийшлося було напасників відбивати зблизька, вона за тривогу заплатила би своїм здоров’ям, а може, й життям.

Спомин про Мотрю настроїв його на лагіднішу нуту. Чоловік брав над вояком верх.

Він підійшов до полонених і став приглядатися їм зблизька. Виснажені поранені, в подертій одежі, робили сумне вражіння. Переважно люди молоді, парубки, що провинилися в громаді і пустилися на промисли лісові. Чимало тепер таких. Одних біда до злого пхає, других гаряча кров, помста якась або прямо нещасливий випадок. З таких на Січі бувають найхоробріші вояки, якщо котрому поталанить дібратися туди.

Чуйкевичеві жаль робилося тих безталанних людей. Якщо їх віддадуть під суд, то не обійдеться без кари, без муки і — без кривди. Чимало прокльонів полетить до неба і чимало зродиться нових, тяжких гріхів, бо мало коли гріх буває бездітний.

Що тут йому робити? Не хотів брати гріха на свою совість. Здавалося йому, що й Мотря не схоче, щоб за неї людей мучили й карали. Певно, що ні! Вона химерна, смілива й хоробра, як лицар, а все ж таки душею лагідна та добра. Серце буде її боліти, що із-за неї люди терплять.

Від одного до другого ходив і випитувався,хто він, звідки і як у ватагу попав? Відповідали нерадо й нескоро, але його лагідний голос, його людяне поведення розв’язувало їм язики. Виявилося, що це дійсно здебільшого новики в харцизному ділі, діти безталання, жертви часу.

Чуйкевич рішився. Покінчивши розпит, став перед ними і почав різко:

— Люди!

Хто сидів або лежав, піднявся в повний зріст і стояв, з похиленою головою, нічого доброго не сподіваючись.

— Люди! Ви знаєте, що ваше життя і смерть у моїх руках. Схочу — пущу, не схочу — повиснеш на гілляці. Я вас з оружжям у руці в гетьманських маєтках приловив, — у ватазі, від якої нічого доброго сподіватися не можна. Як гетьманський намісник на час, коли його нема, я можу на місці над вами суд зробити і зроблю його, щоб не гаятись довго і щоб зайвої турботи нашим урядовцям не причиняти.

Гільтаї не сподівалися ласки, а по тих словах вони й решту надії втратили. Сумно дивилися в землю, ніби шукаючи в ній свого останнього приюту. Дехто зітхав, жалуючи молодих літ і згадуючи своїх близьких, що навіть не знатимуть, де він подівся.

Минуть літа, а їх все ще даром визиратимуть заплакані, люблячі очі.

Один з них був не парубок, а прямо підпарубочий, літ, може, шістнадцять. У його очах малювалася така жахлива тривога, що Чуйкевич глянув і відвернувся від нього.

Помовчавши хвилину, говорив дальше:

— Але мені крові вашої не треба. Я вас розоружив і відвів від злого. Гадаю, вдруге на таке діло не підете.

— Не підемо, милосте ваша! — відповіло кількох.

— Помилую вас і не буду жорстоко карати, якщо скажете мені, хто вас намовив до злого і що саме загадали виробити.

Гільтаї мовчали.

— Чому ж ви не говорите? Мені не хочеться довго на морозі вашу відповідь ждати!

Один другого штовхав: “Кажи!”, “Говори ти!”, “Я не знаю, що казати”…

Чуйкевич бачив, що їм тяжко рішитися, бояться зрадити ватагу і ватажка, може, їх зв’язує присяга. Глянув на них і, показуючи пальцем на третього з ряду, гукнув:

— Говори ти!

Різкий приказ звичайно переломлює нерішучість.

— Так мені, Боже, дай щасливо додому вернути, коли я знаю, чого нас під Бахмач повели, — відповів запитаний.

— Я навіть не знав, — говорив його сусід, — що це Бахмач, я не тутешній. Під Бахмач я ніяк не пішов би.

— А хто ж вас вів?

— Казали, добрий молодець, що за правду стоїть, Яким Тогобічний.

— А не говорив він вам, пощо і до кого йдете і яке діло маєте зробити?

— По червінцеві обіцяв та ще хвалився, що заведе на Січ.

— Казав, щоб тільки кіньми запаслися, то дмухнемо туди.

— За віру святу воювати.

— З ворогами народу козацького розправлятися.

— Аж, гляди, де нас завів!

— Бодай би його чорт в трясця запровадив.

— Бодай би він ранку не діждався.

Чуйкевич бачив, що нарікають щиро. Злість говорила з них. Провідник покинув у тяжкій пригоді свою ватагу, котрій так багато обіцяв.

— Люди, — казав дальше, — так не можна. Погадайте, я ж військовий чоловік. Зловив ватагу горлорізів і пустив їх, не добившися ніякого толку. Так не йде. Я того зробити не можу. Перший сотник сміявся би з мене.

Вони оглянулися туди, де сотник зібрав своїх козаків докупи.

— Отже, бачите. Мені конче треба знати, хто і до чого вас намовляв, а тоді я рішуся, чи простити вас, чи ні і що з вами зробити. Годі ж мені вас на дальші промисли лишити.

— Авжеж, що годі.

— Воно так і не водиться у світі.

— Ніяк, ні.

— Чому ж ви тоді мовчите?

— Бо не знаємо нічого сказати.

— Гадаєте, підведу?

— Ні, того ми про вашу милість не гадаємо.

— Я чув, що ваша милість правдивий чоловік.

— Гетьманський канцелярист.

Розпит, зразу грізний, перемінювався в балачку. Чуйкевич чув, що так до нічого не дійде.

— Скажу вам своє тверде слово. Або я довідаюся від вас правду і тоді кого, може, і з місця відпущу, а кого постараюся, щоб до служби прийняли, на це вам моє чесне слово, або не довідаюся, і тоді нікому з вас із цього лісу живим не вийти… Більше нам нема що говорити.

Заворушився гурт: “Говори!”, “Кажи!”, “Чому ж ти не говориш?”…

З гурта виступив один, підійшов до Чуйкевича і промовив стиха:

— Я щось маю вашій милості сказати. Чуйкевич зрозумів, що він не хоче вголос говорити, і відвів його набік:

— Кажи!

— Ваша милосте! Люди не винуваті. Нас підвів Тогобічний. Обіцяв повести на Січ. А щоби ми мали на Бахмач нападати, цього він нікому не казав, на це я і хрест поцілую.

— Тільки всього? Це я вже чув.

— Ні, я ще не скінчив. Але Тогобічний виговорився вчорашньої ночі переді мною, випивши трохи, що підемо якусь панночку визволяти.

— Яку?

— Не знаю.

— Ага. Ну і що?

— І що, коли ми її визволимо і до рідних батьків відставимо, то за це нам буде велика нагорода, може, й по коневі дадуть, а вашій милості відомо, що для таких людей, як ми, значить свій власний кінь.

— Ти того нікому не казав?

— Ні, не казав нікому.

— Так і мовчи. Без мого приказу навіть не згадуй.

— Не згадаю.

— А не чув ти, де ви мали тую панночку відвезти?

— Того я не чув, але, мабуть, не дуже далеко, бо ще тої самої ночі мали ми дальше утікати.

Чуйкевич надумувався хвилину.

— Ти підеш зі мною. Нічого тобі не станеться. Гільтай обіймив Чуйкевича за коліна.

— Встань! А тепер скажи мені по правді, кого з тих людей можна відпустити?

— Усіх, ваша милосте. Це люди не лихі, а нещасливі.

— Коли так, то краще взяти їх до роботи. Може, заслужаться. А цей хлопчина?

— Він зі всіх найбідніший. Йому батька у дворі вбили. Він боронив. Тяжко побили його — утік.

— Правду кажеш?

— Як же я смів би брехати добродієві моєму. Ви ж мені життя дарували.

— Так уважай же, а тепер до гурту вертай! Пішов.

Чуйкевич задумався: “От воно що! Значиться, Любов Федорівна затіяла таке небезпечне діло. Василь Леонтійович, може, про нього й не знає. Він певно не згодився б на те. Це ж злочин, це ребелія! Та жінка ще колись великого лиха накоїть”.

Ходив, не знаючи, що йому робити.

— Добре, що на тім і покінчилося. Добре, що ми ватажка не зловили. Його ватага нічого не знає, — крім одного, а він під моєю рукою. Стоятиму на тім, що зробили ми звичайну гільтайську банду, яка окривалася у лісі. Поговорю ще з Петранівським, щоб він надто побідою не величався і щоби сотня не розговорювала про це. Гетьманові треба правду сказати, але ж і гетьман не схоче сорому на голову Мотриної мами. Тільки буде тримати Кочубеїв у руках.

Поговоривши з собою та порадившися розуму і совісті, підійшов до гільтаїв.

— Хто з вас хоче додому вертати, а хто під мою руку піде?

Виступило тільки трьох. Лишили дома жінок і дітей. Хотіли до них вертати. Не пощастилося їм зранку, не буде й до останку, погадали собі. З очей їм видно було, що тішилися такою несподіваною ласкою гетьманського канцеляриста.

— Хрест цілуйте мені, що більше на такі погані промисли не підете, — промовив до них Чуйкевич, виймаючи шаблю свою з похви і показуючи на той хрест, який був між ручкою і вістрям шаблі.

Перехрестилися тричі і поцілували побожно. Тоді перед Чуйкевичем навколішки впали.

— Батьку ти наш, добродію наш сердечний!

— Ідіть у мир і не согрішайте більше! А це для ваших дітей, — додав, кладучи їм по золотому.

Ватага як укопана стояла. Такого пана їм ще не доводилося стрічати. Кождий із них у цей мент душу за нього віддав би.

— Спішіться, щоб завидку з цього ліса вийшли.

— Не побачить він нас більше ніколи. Пішли.

Петранівський до Чуйкевича підбіг.

— А це ж як?

— Так, як бачите. Люди невинні, і я їх пустив. Спокійніших, певно, на всім світі не буде.

— А інші?

— Інших поведемо з собою.

— Під суд.

— Ні. На службу. Попрошу гетьмана, щоб їх під мою руку віддав. Вірніших в мене не буде. Петранівський дивився, ніби не розумів.

— Дивно.

— Ні, пане сотнику, — по-людськи. Невже ж мало крові на нашій землі? Треба щадити людей, придадуться.

— На війну, гадаєте?

— А вже ж що не на забаву, пане сотнику. Ми не коти, щоб із мишами граться.

— На війну, — повторив старий сотник, і ця гадка заспокоїла його. Дивувався, що воно таке просте, а він ніколи про те не подумав. Певна річ, що для війни відважного народу треба.

— Але що скаже пан гетьман?

— Подякує вам і мені. Сотник підкрутив вус.

— Так тоді хіба будемо вертати?

— Будь ласка, ведіть!

Це ще більше заспокоїло старого козака. Він казав “гультайству” йти походом уперед; за ним двигалася сотня; Чуйкевич задуманий за сотнею ступав.

Сніг під ногами скрипів, сіяли зорі, від пня до пня лунав відгомін козацьких чобіт.

МІЖ КНИЖКАМИ

Гетьман з Батурина не вертав. У його було там багато важного діла. Київський лікар від’їхав. При Мотрі остався тільки гетьманський “ляйбмедікус”, як він себе радо любив титулувати. Він тричі в день відвідував недужу і тішився, що її здоровля видимо поправляється. “На свята, — казав, — ясна панночка буде могла встати і послухати колядників”,

Мотря дожидала свят, бо самота наскучила їй. В бахмацькім дворі було, як у якім скиті. До Мотриних світлиць ніхто, крім тітки і пажа, не навідувався. Прислуга переходила попри двері навшпиньках. Ніхто не важився заговорити голосніше, бо такий був приказ гетьманський. Щоб розігнати скуку, Мотря казала пажові читати собі книжки.

Було їх у дворі багато. Та, на жаль, хлопець умів лиш по-нашому читати, а наші книжки були здебільшого нецікаві, крім деяких хронік, котрі Мотря мало що не напам’ять уміла.

“Манна хлвба животнаго”, “Акось, или врачеваніе”, “Извъстіе истинное”, “Показаніе истиныї”, — прочитував хлопець наголовки книжок, котрі приніс із собою з гетьманової бібліотеки і поклав на стіл у Мотриній спальні.

Мотря слухала і перечила головою. Не хотіла їх.

— Які ще маєш?

Хлопець дальше читав: “Инокь Евфимій: Остень”, “Братья Лихуды”, “Мечець духовими”, “Инокь Евфимій: Посланіе на подвергь латинскаго мудрованія”.

Мотрі і тії не підходили під смак.

— Це про хлібопоклонну єресь, — казала, — наскучило. Не цікаве для мене.

— Як панночка зводили казати?

— Хлібопоклонная єресь.

— А що воно таке?

— Це ж, бачиш, спір такий, коли перемінюється хліб у тіло Христове. Чи тоді, як священик проголошує: “Прійміте, ядіте… пійте от нея всі!”, чи як призиває Духа Святого словами: “І сотвори хліб сей честноє тіло Христа Твоєго а єжи в чаши сей честную кров Христа твоєго, преложив духом Твоїм святим”.

Хлопець подивився в очі своєї панночки і, мабуть, більше захоплювався її красою, ніж незрозумілими для нього тайнами релігійними.

— А що слова: “І сотвори убо хліб сей” — проізносяться в літургії пізніше від слів “Прийміте, ядіте”, так, значиться, при “прийміте, ядіте” хліб є ще звичайним хлібом, а не тілом Христовим і тому тих, що вірять, немов то при “приміте, ядіте” хліб є вже тілом Христовим, православна церква вважає єретиками, а єресь їх називає “хлібопоклонною”, бо вони поклоняються хлібові, а не тілу Христовому, котре являється щолиш при словах “І сотвору убо хліб сей”. Розумієш?

Хлопець покліпав очима й заперечив головою:

— Ні, прошу ясної панночки, ніяк не розумію.

— Ах, дурнику ти малий, а пощо ж питаєшся мене, коли не хочеш розуміти?

— Не можу. В голову ніяк не лізе. Мотря усміхнулася:

— Але в тую твою голову багато дечого другого влазиться, правда?

— Може, й правда. Але до того тут у мене хисту нема. Бог не дав.

Сказав це так поважно, що Мотря розсміялася вголос.

— Але до всього другого тобі Бог хисту не відмовив. Все ти підглянеш, підслухаєш, усього догадаєшся, хитрий ти, небоже!

— Я лиш ради панночки.

— Невже ж? Та хай тобі. Шукаймо дальше, може, щось підходяче знайдемо. Так багато книжок, а нема що читати.

— Арифметика, сиръчь наука числительная, — просилябізував хлопець… — Книжка нова, ще може й не читана. Який чистий папір і переплеть яка то гарна.

— Що ж з того, коли й ця книга для науки, а не для розваги. Що ми з тобою тепер числитимем?

— Правда.

— Шукаймо дальше.

— “Въдомости о военных и иныхь дьлах”, — прочитав паж, і очі йому засвітилися. — О воєнних ділах, — повторив, — цікаво!

— Якщо тобі цікаве, то відложи тую книжку набік і прочитай собі окремо. Для мене вона не цікава, бо це перша печатна газета, сиріч вісті, що діялося в Росії року 1703-го. Тоді воно було цікаве, бо нове, а нині перестарілося і перестало бути цікавим.

— Так… — Хлопець долонею уста приткнув, — позіхав.

— Як бачу, тобі спати хочеться.

— Мені?

— Та же не —мені, бо я виспалася за всі часи.

— Ні, я не хочу спати, тільки так тихо в дворі, як у церкві, коли з неї люди вийдуть.

— А ти до тишини не звик. Тобі захочується пригод, вітреннику ти малий… Ну, так читай же щось, а то ще чого доброго заснеш.

Хлопець потер чоло рукою, відкашельнув і почав читати, сильно наголошуючи початкові склади слів і відділюючи павзами речення:

-“Мой ласкавий приятелю, пане полковнику комонний. З умислу через сей лист наш ознаймуєм вашей милости, же приспільсьмо до царствующого великого града Москви. Августа в десятий день, гді стрічею чинов розних й всиланнєм монаршого предорогоє шестьоконноє карети пристойне з ізобильним ушанованнєм прийняти і на приготованном дворі посельськом поставлені єстесьмо, а одинадцятого дня Августа в неділю били єсьмо в руки їх царського пресвітлого величества…”

Прочитавши останнє довге речення, хлопець підніс очі від книжки і глянув на свою паню: “Читати?”

— Читай, це інтересне!

-“…Тут теди, видячи їх пресвітліє монаршії лица, превеликую і премилосердную а праве неізглаголанную получилисьмо їх монаршую милость, понеже они великії государі і великая государиня, їх царскоє пресвітлеє величество премилосердним своїм приклоненієм, повеліли приняти нас честно і своїми монаршими устами, яко нас рейментара, так і всіх особ, при нас будучих, похваляли милостиво за наші служби, обіцяючи і вперед нас, гетьмана і все військо Запорозьке і ввесь Малоросійський народ ховати в такой же своєй премилосердной монаршей милости; на знак чего обосланим от свого монаршого стола їства і пиття і чиненнєм всякого довольства преізобильно нас контентують, і милостивим вскорі ущедривши жалованнєм, ку домам отпустити ізволяють…”

— Ух, та й довго як, але гарно, — додав від себе паж. — Читати?

— Читай! Тільки живіше, а то ти ніби Апостола в церкві вичитуєш. Живійше читай!

— Не вмію, в школах не вчився, до ретора не дійшов, — відповів, зітхаючи, хлопець.

— Так читай тоді як умієш.

— “…Такою теда великих государей і великой государині їх царського пресвітлого величества превеликою милостію, якая нам, подданим над заслуги наші для самої православної християнської віри, пребогатими ізливається щедротами, не тільки перед військом і Малоросійським народом похвалитись пристоїть, але і перед всім світом виславляти оную належить. А так хотя ваша милость всему при собі будучому товариству старшому і меншому, кому пристойно, тоє об’явити, жеби тая великая доброта і щедролюбивость, кождому нам освідчаючаяся, била відома, а при том постерегай те того пильно, аби порядок, в справованнє вашей милости злецоний, ку цілості общого добра бил захован в належитом ісправленіє”. — Хлопець відсапнув і спочене чоло рукою обтер.

— Втомився?

— Тяжкувате трохи, але цікаво. Це, мабуть, пан гетьман пишуть, як їх московські царі приймали.

— Догадався. Ось, бач, до чого ти цікавий. Покажи мені тую книжку.

Хлопець несміливо підійшов до ліжка панночки і подав нетовсту, в пергамін оправлену книжку, яка замикалася на гарно вироблені спряжки.

Відступив до стола, Мотря розглядала книжку.

Були це вправним писцем зготовлені відписи з черновиків гетьманських універсалів і листів. Мотря уперве бачила щось такого. Тут гетьман говорив своїми власними словами. Видно було його розум, його стиль і характер. Цікаво! Мовчки прочитувала до кінця цей лист з 1689 року, писаний Мазепою з Москви-города до компанійського полковника Новицького.

— “Неспокойниє зась і малодушниє голови, котриє безсловними сплетками своїми всенародний покой нарушають, аби били до кріпкого вязання давани і держани до нашого приїзду. Отоє пильно приказуєм, і о чулость і до отпору непріятелем готовость упоминаючи, вашій милості, єго ж поручаєм Господу Богу.

З царствующого града Москви, Августа 12, року 1689″. Як недавно писаний цей лист, а як багато з тої пори змінилося! Де ділися “ониї великі государі і великая государиня”, де ділися їх ласки монаршії? Нічого тривкого на світі. Все зміняється, пливе, неначе ріка. Не змінилася тільки залежність наша від царствующого города Москви і так, як тоді, так тепер неспокійні й малодушні голови всенародний спокій нарушають.

— Спасибі тобі, Павлусю. Тую книжку лишу в себе до завтрашнього дня, а інші віднесеш назад і повкладаєш на полицях там, де вони стояли. Знаєш де?

— Ще б то ні! По нумерах. Ось на кождому хребті нумер написаний стоїть.

— Який догадливий. Хочеш, я тебе за бібліотекаря колись візьму.

— Ні, дякую вашій милості. Мене більше до коня і до шаблі тягне.

— А тут тобі їх не дають?

— Не смію просити, — відповів з жалем.

— Підожди, Павлусю, як видужаю, то попрошу за тебе. Подивимося, який ти козак. А що тут нового, — не чув?

Павлусь потилицю рукою почухав:

— Боюся, щоби щось непотрібного не сказав.

— Кажи! Нікого, лиш мене слухати маєш.

— Їх милість, пан канцелярист Чуйкевич, дуже стурбовані ходять.

— Чуйкевич?

— Еге ж!

— Якось на гільтаїв ходили. Побили їх у гаях і кількох привели до двора.

— Карали?

— Де там! До робіт їх усяких настановили, піклуються ними; дивні такі! Тільки хай панночка не гніваються на мене, — їх тут Чуйком звуть, бо дуже чуйні, від тої чуйності геть помарніли, по ночах не сплять, все ходять і ходять та Бахмача пильнують, як свого ока.

— Поздорови пана Чуйкевича від мене.

— Вони і панночку казали здоровити.

— Та-ак?

— Переповідж, казали, що я своєї роботи на других не здаю.

— О-го!

— Такі вони. Говорять, ніби пан гетьман хочуть їх за свого приближеного взяти, як колись Петрик був.

— Але пан Чуйкевич не віддячиться панові гетьманові так, як Петрик.

— Звісно, що ні. Пан Чуйкевич сидьно правдивий чоловік. — Тут Павлусь зірвався з місця і насторошив уха.

— Хтось їде.

— Чи мало хто їде, — відповіла Мотря. Він підійшов до вікна і хотів подивитися, але не міг, бо шибки були замуровані морозом.

— Скочу на рундук.

— Цікавий ти, Павлусю. Побіг.

Мотря розглядала універсали і письма Мазепи. Довідалася багато дечого такого, про що їй і не снилося перше. Не гадала, що це таке трудне і складне діло — гетьманувати. Треба боронити краю і перед зовнішними, і перед внутрішними ворогами. Одних і других багато. І цареві годи, і своїх людей собі не зражуй, — поміж дощ ходи, незамітно скріпляючи й поширюючи свою владу. Одно листування з полковником Новицьким яке цікаве. Раз величає його гетьман своїм товаришем і другом, то знову докоряє йому, що приказу не виконав як слід. А все такими вважливими, деколи навіть хитрими словами. Нелегка річ гетьманська булава.

Нараз Павлусь, як вітер, у світлицю ускочив.

— Гетьман! — і руками об поли вдарив.

— Що ти кажеш?

— Ясновельможний пан гетьман приїхати зводив.

— Як же це? Без сурм, без дзвонів?

— Мабуть, щоб вашої милості не тривожити. Власними очима бачив, як до двора ввійшли. Пан Войнаровський проводили їх під руки. Їх милість усміхалися, балакаючи з ними.

Мотря книжку під подушку сховала.

КОЛИСЬ І НИНІ

Чуйкевич переходив попри цвинтар, і його спокусило зайти.

Сам не знав чому. Звичайно бадьорий і повний охоти до життя і до боротьби за нього, не любив приютів смерті.

Але нині так якось сумно було йому на серці, що навіть незчувся, коли опинився поміж могилками. Зарівняв їх сніг, і тільки хрести торчали; деревляні, понищені вітром і сльотою, знімали свої криві рамена, ніби кістяки вилазили з землі, кам’яні подавалися взад, ніби втомилися від довгого стояння і хотіли покластися на землю.

Сніг, як білі хустки, нависав над ними.

На деяких видніли ще надписі, але невиразно; позаглажував їх час своєю всекоющою рукою.

Чуйкевич насилу прочитав декільки імен “рабів божих, котрі здісь упокоїваються”.

Імена незнайомі йому, ніби звук пустий.

А колись і вони любили й ненавиділи, радувалися і сумували, попадали в розпуку і сподівалися, руками зір досягали, одним словом, жили.

Невже ж усім нам такий нікчемний кінець і таке безтямне забуття? Зрубаєш дерево, воно з гуком упаде на землю, поторощить корчі, понівечить траву і — лежить безголосо.

Невже ж і нам доведеться так само лежати, може, десь у невідомій землі, може, й без хреста над головою?

Пощо ж тоді всі наші нинішні турботи і зусилля, тривоги і бажання, вся тая безтямна погоня за невідомим щастям?

Смуток зимового підвечір’я всмоктувався в козацьку душу. Мимохіть пригадалася Дорошенкова могила в Ярополчі Волоколамського повіту, біля Москви, могила злощасного Тетері в Адріанополі.

За життя такі далекі собі, такі неподібні, а по смерті оба на чужині лежать і, хоч так недавно померли, сліди могил їх травою заростають.

І пригадався безталанний гетьман Виговський. “Не дали мені оправдатися і на смерть без суду і права шляхетського віддали”, — загомоніло десь далеко аж від Галицької землі.

Стрепенувся Чуйкевич, перехрестився тричі і голову склонив. Здавалося, що бачить Ольховець і той будинок, до котрого Маховський заманив побідника з-під Конотопів бачить, як він читає акафіст Пресвятої Богородиці і як паде влучений кулями “жовнірів”.

— Тіло моє по християнському порядку землі віддати, котре має лежати у Скиті Великім, у склепі мурованім, в церкві Воздвиження Чесного Хреста. А тепер на похоронення тіла мойого грішного двіста червоних золотих і сто талярів твердих до шафовання дружині моїй даю.

А дружина по лісах скиталася, як ланя, травлена хортами. Як Пріам тіло Гектора, так вона мощі мужа свого виблагати мусіла і навіть заповіту його не мала спромоги як слід сповнити.

А це ж були люди, котрих імена записані нестертими буквами в книзі історії. Чого ж тоді хочеш ти, канцеляристе військовий, Іване Чуйкевичу?

Хто ти такий нині і яку вагу мають твої турботи і бажання?

Загнуздай себе, бо з того нашого розгнуздання багато лиха було, і буде… Невже ж знають Орлик і Войнаровський, яка їх доля чекає, чого ж ти повісив голову серед тих незнайомих могил?..

Ворони, сполохані появою рідкого гостя, з криком зривалися з дерев і хмарою нависали над цвинтарем. Чуйкевич переступив окіп і поплівся шляхом до Бахмацького двора.

Він, як звичайно, обійшов варти і втомлений вертав на відпочинок.

Недіспані ночі, безнастанна турбота, щоб добре сповнити приказ гетьманський, і питання, що буде з Мотрею виснажували його і настроювали на сумну нуту.

— Тю! — сказав,лихий на самого себе, — щось до мене, як до того миргородця, підступає. Ну, чого тобі треба, чого? Дівчини, маєтків, слави чи прямо чистої совісті, що діло своє зробив? Кажи, не мороч себе, не затроюй свого життя.

Перед ним світилися вікна в дворі. Знав, котре світло б’є з Мотриних покоїв. Ніби просвічувало йому дорогу і манила до себе.

— Ой Мотре, Мотре! — говорив, зітхаючи, козак. — Як тяжко забути тебе, як тяжко зректися свого щастя! Але треба.

І в душі він ще раз рішився вище свого власного добра покласти народну справу.

Десь, у якійсь таємній закутині ворушилося почуття кривди. Але Чуйкевич зацитькував його, як голос нечистого. Переходив у думках недавно минуле і бачив, скільки лиха натворило в ньому якраз бажання помсти. Нам треба жертви, привати ради державної ідеї. Воплочення тієї ідеї бачив у своїм гетьмані і ради його хотів забути про себе. “Мотре, чи не того самого й ти собі бажаєш?” — питався того світла, що било з її вікна, і здавалося йому, що воно моргає і немов притакує.

Сумерки вповивали краєвид. Затиралися обриси поодиноких предметів, оставався загальний настрій, настрій зимової ночі, без місяця і без зір, з тим снігом, що політає злегка, з шумом вітру, і з сумною піснею, котру співає простір.

Зближаючися до двора, запримітив, що він освітлений яркіше, як звичайно.

Світиться в гетьманськім кабінеті і в сусідних покоях. Затривожився і прискорив ходи.

Недалеко двора, на валах, стрів Петранівського.

— Його милість пан гетьман приїхав, — сказав, підкручуючи вуса, і блиснув жовтуватими білками очей.

— Невже ж? — спитав Чуйкевич, врадуваний тою вісткою.

— Так. Перед вечором зводили приїхати. А як ваша милість гадають, не будуть вони гніватися на нас за те, що с гільтаями зробили?

— Заспокійся, пане сотнику, це я вже на себе беру. Чуйкевич зайшов до своїх кімнат, перебрався і ждав.

Сподівався, що гетьман його ще нині до себе покличе.

Схоче прийняти звіт.

Чи раз він ставав перед гетьманським лицем, а все ж бентежився якимсь окремим бентеженням, не зі страху, а з непевності, чи задоволить його.

Чуйкевичеві здавалося, що не пережив би невдоволення свойого найвищого вожда, і він дивувався тим полковникам, що спокійно вислухували гетьманових доган і, може, навіть не брали собі їх до серця.

Нині він ще гірше бентежився, бо дійсно, не знав, як гетьман поставиться до його розправи з гільтаями.

Числив на свою вірну службу і на щирість, з якою все розкаже. Гетьман сам не щирий, але любить тую щирість у других, як звичайно любимо те, чого нам бракує.

Він щирим не може бути, бо кругом його облуда. Коли б не хитрощі, давно йому доїхали б кінця, не чужі, а свої. близькі.

Та ще числив Чуйкевич на Мотрю. На неї мусить оглядатися гетьман, бо це вона була поневільною причиною цілої отсеї події.

Чуйкевич міркував собі влучно.

Гетьман дійсно ще нині покликав його до себе, хоч була пізня ніч.

Весь двір спав. Тільки сердюки тримали варту і покоєві прибирали спальню.

Чуйкевич з гетьманом балакали вдвійку в гетьманськім кабінеті.

— Як бачу, — казав гетьман, — ти потрудився для мене. Я вдоволений тобою.

— Рад послужити милості вашій, рейментарові мойому.

— Тільки не знаю, як добре ти зробив, пускаючи харцизів на волю. Ти з ними по-лицарськи поступив, а вони розбишаки. Натура вовка тягне до ліса. Боюсь, що вони своїх поганих промислів не покинуть.

— Ваша милосте, зробив я це, може, й не мудро, але щиро, йдучи за голосом серця.

— Серце добре на весіллю, а не в битві, яка б вона не була, тая битва. Боротьба річ сили, а не совісті.

— Мені жаль було людей, що пішли за намовою чорних духів.

Гетьман піднявся з фотелю і заходив по кабінеті. Чуйкевич стояв і водив за ним очима. Той невеликий, худощавий чоловік мав якийсь окремий дар притягати до себе увагу людей.

— Чорних духів, — кажеш? — спитав нараз гетьман, стаючи перед Чуйкевичем.

— Може, й не духів, а тільки духа.

— Та-ак? А хто ж цей дух, як ти гадаєш?

— З того, що один з полонених гільтаїв сказав, можна вносити… але я прошу вашу милість звільнити мене від дальшої відповіді. Ваша милість і без того знають.

Гетьман усміхнувся.

— Nemo omnia scire potest [47] — затям те собі. Але тим разом ти вгадав, я дійсно знаю, що це за дух. Це роду жіночого дух, правда?

— Так і я, ваша милосте, собі гадаю, хоч як воно прикро мені до того признатися.

— Так гадаєш? — і гетьман знову пустився по своїм кабінеті. Обі руки заложив за пояс, котрого ще не скинув, бо щолиш перед хвилиною балакав з тіткою Лідією. Ходячи, думав.

Чуйкевич не перебивав тих думок.

— Чому ти не сідаєш, Іване? — спитав нараз Мазепа. — Ось тобі крісло, будь ласка!

Чуйкевич поклонився в пояс, почекав, аж гетьман сяде, а тоді й сам присів. Він, дійсно, був утомлений і не радо стояв. До того перший раз так довго і так довірено балакав зі своїм гетьманом. Це його хвилювало.

— А все ж таки, чи не треба б нам того чоловіка взяти на спит. Треба ж мати докази на письмі, коли б вони нам були потрібні. Він нині може так говорити, а завтра інакше. Це мусить бути зроблене по формі.

Чуйкевич зжахнувся. Спит, чи там допрос, був для нього загалом процедурою нелюдяною, а в тім випадку, де ходило о Мотрю, гидкою і небажаною. Мотря і допрос! Тих двох понять він не міг погодити з собою.

— Смію просити вашу милість, щоб це діло осталося за мною. Я при свідках спишу зізнання того чоловіка і скріплю їх присягою. Я ручив йому своїм чесним словом безпечність і незайманість особи, покладаючись на ласку вашої милості, котрої прикази сповнив я, як міг найкраще.

Гетьман надумувався хвилину.

— Розумію тебе. Хай буде, як ти собі бажаєш. А що ж Мотря Василівна на те?

— Я з Мотрею Василівною за той час, як тут вашої милості не було, не бачився і не балакав.

— Ні разу?

— Ніже єдиного.

Гетьман пронизливо глянув на свого канцеляриста.

— Дивний ти чоловік, Іване, дивний.

— Мені здається, що звичайний.

— Якраз тому дивний, бо люди тепер не звичайні, себто не такі, як повинні бути.

— Хочу бути чесним з собою і хочу вірно свою службу нести Україні і рейментарові мойому.

— Нехай тобі Господь поможе витривати в тім намірі добрім. Таких людей нині якнайбільше треба. Часи непевні, треба нам певних людей. Числю на тебе.

— Ваша милість не перечисляться.

— Уважай же, а тепер іди і виспися добре. По тілько недоспаних ночах належиться тобі добрий відпочинок. Під сторожею моїх сердюків можемо спати спокійно.

Чуйкевич встав.

— Ваша милість зводять прийняти до відома, що сотник Петранівський козак хоробрий і досвідчений у боях.

— Цей старий з жовтуватими білками, ніби жовтільниця у нього?.. Затямлю собі.

— Він погромив гільтаїв.

— Нагороджу його. Спокійної ночі, Іване!

Чуйкевич вийшов. Гетьман дивився за ним.

“Дивний чоловік. Знаю, що любить Мотрю і що Любов Федорівна сприяє йому. А він все-таки остається вірним мені. Значиться, поборов себе, — як мало хто. Треба мені того Чуйкевича не спускати з ока. Надійний чоловік”.

І гетьман задумався. Мав над чим. Перед його очима мерехтіла та тендітна політична свічка, яку він снував. Тисячі людей, сотки листів, безліч нерозв’язаних загадок і питань, що ждали на влучну відповідь, окружали його. Чи не забагато того добра на одну втомлену голову? До того Мотря. Чому якраз тепер заблис цей ясний промінь сонця з-поза чорної навали хмар?

Дивні діла твої, Господи!

Не наша річ сонце гасити. Нехай світить! Наближається Різдво, колишні Сатурналії. Старинні вірили, що вернуть часи доброго батька Сатурна, за якого мир і благоволення панувало на світі. Ягня гралося з тигром, земля родила збіжжя без плугз, ковалі робили серпи, а не кували мечів. А тепер тішаться християни, що родиться Христос, побідитель брехні і кривди, що сходить сонце, яке поборе темряву.

Для гетьмана тим сонцем являється Мотря. Вона його свято, його надія, що прийде великий день Воскресення, коли на цілій Україні заграють воскресні дзвони, і брат брата обійме, і ненавидячі себе зустрінуться словами: брате, сестро! ми вольні, вольні!

Як дивно сплітається старе з новим і минуле з майбутнім, як незломно вірить людина в побіду життя над смертію, в прихід зеленої весни. “Благословення —життю, життю одиниць і народу, що вибирали діло, не безділля; боротьбу, а не соромну покору”.

В міркування на тему старинного міту [48] про Різдво животворячої сили впліталися образи і люди з нинішнього, реального світу. В боротьбі між зимою й літом Любов Федорівна являлася казочною бабою-ягою, злющою, що сонце рада би решетом накрити. Любов Федорівна в ролі баби-яги!..

Гетьман любив театр, уявляв собі таку появу на сцені і всміхався до своєї думки.

Це, дійсно, жінка сім миль з-поза пекла. Не будь на Україні Мазепи, Любов Федорівна володіла б нею, розуміється, під покришкою податливого Василя Леонтійовича.

Та й гарне же було б володіння! Деспотія жінки деспотій найгірша, бо не знаюча меж!

Але ще живий Іван Степанович, ще треба бабі-язі йти до коваля і казати собі викувати сталеві зуби, щоб ними перегризти двері, за котрими сидить він, Іван Мазепа.

Велика сила в жінок, а вони її витрачують намарне, на здійснення своїх дрібних амбіцій. Особливо в нас. Крім декількох, як ось Анни Реїни, Доброгніви, Марти Борецької, сотникової Зависної, Олени Виговської, котрих імена перейшли до історії, всі вони здебільшого золотий гріш високих даровань розмінювали на мідяну монету дрібних амбіцій.

Любов Федорівна до тих останніх належить. А жаль, бо жінка не дурна і сильної вдачі.

Мазепі немило було боротися з нею, але нічого не вдієш, — треба. Не йти ж йому під кочубеївський пантофель. Останній крок Любові Федорівни, щоб викрасти насильним способом Мотрю, являвся подією рішаючого значення. Гетьман мав у руках сильний козир. З Любові Федорівни спала личина, за которою вона скривала своєсправжнє обличчя.

Тепер ніякі фарисейські викрути не поможуть. Ще недавно при бенкетному столі в Ковалівці впевняла його, що до ніяких коверз рук своїх не мішає. А тепер, диви, яку штуку затіяла. Харцизів на гетьманський двір посилала.

— На тім хтось з нас голову скрутить. Не інакше. І гетьман плеснув у долоні, даючи знак своїм покоєвим, що іде на спочинок.

ЧИ ПЛАКАТИ, ЧИ СМІЯТИСЯ

Мотря нетерпеливо дожидала гетьмана. Але він тільки поклін тіткою Лідією її милості переслав і передав дарунки, які для неї привіз, — нові, в дорогоцінних переплетах книжки. Розпитувався про її здоровля і поводження, але до спальні не входив. Тоді, як вона без пам’яті лежала, цілими годинами пересиджував біля її постелі, а тепер, коли могла б уже й розбалакатися з ним, не приходив.

Мотря була лиха на себе й на гетьмана. Догадувалася, чому він тепер осторонь від неї держиться, знала, що такий “політичний” чоловік, як Мазепа, не може входити до дівочої спальні, коли хора, дякувати Богові, поправляється. А все ж. таки недобра була, що не бачить його. Так довго, крім скучних “медікусів”, крім тітки Лідії і свого чури, не бачила нікого. Скучала. Дні такі короткі, а вечори і ночі безконечні, чому ж він не прийде до неї, щоб розігнати скуку? Може, ранком, ніби сонце — зійде.

Але нарано гетьман тільки велику китицю квіток прислав, а в ній маленьку записочку, що “цілує її рученьки білі і бажає скорого подужання її милості Мотрунонці Василівній”.

Мотря впивалася запахом квіток серед зими і п’яніла від гетьманських слів.

— Я нині встаю, — сказала до лікаря, що прийшов її відвідати вранці.

Німець перестрашено глянув на неї.

— Як же це?

— А так, знаєте, правою ногою скакиць з ліжка і встала. Вдавала сильну і бадьору, хоч тої сили ще не багато було. Лікар зашурав ногами, розкашлявся, то знімав, то закладав на ніс великі окуляри.

— Сіє можно учинить і в сіє мгновеніє, — почав своїм окремим язиком, — але какая польза від того?

— Польза, польза! — жартувала Мотря. — Мені наскучило лежати тільки.

— Панночка делікатної комплекції, не може рискувати своїм дорогоцінним здоровлям. Це недозволенная химерика. Хорий повинен повинуватися лікареві, ібо той печалиться об його здравствії.

— Уповай на мя, ісцілю і… правда?

Німець аж рота роззявив. Він не бачив Мотрі здоровою і не міг надивуватися, що вона така “резолютная”, “темпераментная панночка, temperamentvolles Fraulein” [49].

— Химерика, істерика, комплекція, апоплексія, — кажіть собі що хочете, а я встаю, встаю, бо довше влежати не можу, — скука! Чули ви коли таке слово, шановний добродію ляйбмедікусе?

— Чув. Скука, Langeweile [50], довга хвиля, себто такоє психологіческоє настроєніє, коли час здається тобі довшим, навіть багато, дуже багато довшим, ніж він у дійсності є.

— Говори до нього, коли він німець. Не вміє по-людськи відповісти, зараз “фізическоє, психіческоє і всякеє другоє настроєніє”. Мені цікаво знати, чи скучали ви, добродію, от що! Мабуть, ні. Ваші земляки, здається, ніколи не скучають, це виключно наша слов’янська недуга, та ще англицькая. Отже, знайте, це недуга дуже грізна, настільки грізна, що як ви схочете мене довше тримати в “одрі недуги”, так я попаду в меланхолію, в манколію, або в мехлодію, як у нас кажуть, от що!

Німець не знав, чи поважно приймати ті погрози, чи сміятися з них. До гетьманських жартів привик. Гетьман не раз як стане по-латинськи жартувати, то хоч кладися від сміху. Які він латинські терміни вміє підбирати, які дотепні дефініції творить. Але з Мотрею він не знав, як йому бути. Привик до гарно образованих панночок, котрі в розмові з чужим чоловіком поза “так” і “ні” далеко не виходили, а тая українська німфа прямо грається ним, як куклою з вертепу.

— Ну, пане німець, що ж ви скажете на те, коли я в меланхолію попаду? — питала його.

Лікар глянув на ту безпримірну красоту, пригадав собі щонайкращі Мадонни і Венери і, сумно зітхаючи, відповів:

— Невозможно, ваша милосте, невозможно, щоб панночка такого високого ума й такої жизнерадісної психіческої комплєксії попадала в таку погану хоробу.

— А що, не казала я: психіческої комплекції, німець, німець і годі! Так послухайте тоді, що я вам скажу. Позвольте мені встати на пробу. В дворі тепло. Можете казати натопити в печах скільки вам завгодно, не перестуджуся. А як побачу, що не маю ще сил, так сама положуся знову. Добре? Згода, ну, кажіть, чи згода?

Лікар взяв її за руку і слухав ударів живчика, потім ухо до грудей приклав. (Ухо почервоніло, як грань).

— Нині — ні, — сказав рішучо.

— А коли ж?

— Може, за два-три дні.

— Жорстокий народ тії німці. Хай буде завтра. Добре? Завтра спробую встати.

Торг у торг, стало на тім, що завтра після обіду Мотря на годинку встане. Але лиш на годинку.

— Добре. Спасибі вам, пане ляйбмедікус. Очень благодарная. Смачного обіду! І дай Боже, щоб ви ніколи в життю не довідалися, що таке скука.

Ах, як тривожно дожидала Мотря тої завтрашньої днини!

Побачить його!

Чи відмінився?

Як стріне її? Може, холодно й байдужно, може, чемно, але політичне, може, це в нього була не любов, а химера, химерика, як медікус казав. А може, за той час, як вона нездужала, гетьман порозумівся з її батьками і скаже вертати до них? Чого то не буває з людьми та ще з такими нерозгаданими, як Іван Степанович.

Мотря якраз прочитала гетьманські листи й універсали і довге гетьмановання Івана Степановича ясно зарисовувалося перед її очима. Бачила його боротьбу за булаву. Леонтій Полуботок, Михайло Галицький, Семен Троцький, повстання Петрика, — скільки витрати сил на поборення невсипущих коверз! На жаль, і її батько грав тут деяку ролю. Року 1690-го думний дяк Українцев секретно доручав генеральному писареві Василеві Кочубеєві доглядати за поведенням гетьмана Мазепи, а Петрик у Кизикермені розповсюджував вість, буцімто його післав писар Кочубей, що ворогує з Мазепою і хоче скинути його з гетьманства, щоб самому гетьманом стати. Не без причин воно!

Як сумно доньці чути таке про батька. І він, значиться, також належав до тих, що чинили заколот на Україні, щоби з того заколоту винести для себе булаву. Старі гріхи!

І чи не велів тепер Господь, щоб донька направила батькові провини, щоб поєднала Мазепу з Кочубеєвим родом?..

Тую гадку скріпляли останні події, її переїзд з батькового до гетьманського двора. “Мамо, чого ж ти не хочеш того примирення, чого своїми загребущими руками розпалюєш ватру наново?”

Кажуть, гетьман хитрець, чоловік влесливий і підступний. А як же йому іншим бути серед тих загальних хитрощів і підступу, серед коверз, котрі, як гадини, чаяться за кождим корчем, здовж кождої стежки? Будь він легковірний і щиросердний, так давно втратив би не тільки булаву, але й життя. І так диво, що такий довгий шлях пройшов серед тих, своїх і чужих, ворогів. Коли б на чисту воду виплив, на гладку дорогу ступив, коли б воно сталося скоро, дай йому Боже!

Увійшла тітка Лідія і засвітила свічки.

Мотря полюбила її. За той час як лікар позволив хорій розмовляти, вони познайомилися ближче. Тітка Лідія нагадувала Марію Федорівну, тільки була живішої вдачі. Пам’ять мала здорову. Мотря довідалася від неї не одно про молоді літа Мазепи і про його родину. Як з книжки вичитувала, хто з ким оженився і котра за котрого віддалася. На пальцях перечислювала дітей, при дівчатах додавала: primo voto, secundo voto, tertio voto, така-то а така-то.

Мотря кликала її тіткою, а вона Мотрю донею.

— Тітусю, я завтра встаю.

— Ти? Завтра?

— Так. Лікар мені позволив, під вечір, на годинку, як жару не буде.

— Славити Бога, що так. Тільки ти, дитино, не воюй, вважай на себе, бо з такої хороби нераз сухота буває. Чула, може.

— Може, й чула. Але я сухоти не дістану. Я хочу жити.

— Хто з нас жити не хоче, а диви, скільки людей вмирає.

— Я молода, здорова.

— Молоді найгірше не шанують здоровля. Як молоді коні, з тягарем під гору рвуть.

— Тітусю!

— Що, дитино?

— Я вас щось хочу спитати, але підійдіть ближче. Лідія Петрівна підійшла до Мотриного ліжка. Мотря обіймила її за шию.

— А що робить ясновельможний? — спитала нараз так щиро, як дитина, і тою щиростею геть розоружила тітку.

— Тю! Яка цікава. А веретена, а кужелі, а ігли — не ласка, що?

— Ні, не ласка, не цікаві.

— Боже ти мій, які тепер часи настали. Дівчина відрікається того, до чого її Господь создав.

— Мене Господь не создав для веретена.

— Гадаєш, до булави? — спитала тітка Лідія, і вони обі розсміялися вголос. Довго не могли заспокоїтися.

Одна другій долонею загулювала губи, і сміялися ще гірше.

— Ну вже досить, вже досить, а то ще гетьман почує і прийде, — сказала тітка.

— Овва, нехай приходить, не страшний, — відповіла Мотря.

— А якщо я розкажу йому, чого це ти сміялась.

— А ти — ні?

— Ну, тихо, ша! — І вони хвилину вдавали поважних, щоби сміятися наново.

Мотря вертала до здоровля, тішилася життям. Здавалося їй, що поборола не одну хоробу, а дві, і що тепер не має вже чого боятись. Що гіршого може статись від того, що вже було? Батьки заслали її до монастиря, а вона втікла до гетьманової палати… Чи плакати, чи сміятися?

ЧИ МЕНІ СНИТЬСЯ, ЧИ МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ

Сніг перестав падати, брав мороз. Мурувало вікна. Долішні шибки геть укрилися квітками, крізь горішні видно було небо.

Мотря післала до неба свій привіт.

Любила простір і рвалася до нього, а тут мало що не цілий місяць пролежала в постелі.

Скоро вбиралася в плахту і в корсетку і зав’язувала пояс.

Ах, як ті руки дрижать! І стояти так якось важко. Сіла біля зеркала, щоб до ладу довести волосся. Не могла, сил бракувало. Як-будь сплела свою довгу косу і на плечі пустила.

Тітки Лідії не кликала. Її, мабуть, і не було в дворі, вибиралася до сповіді. Певно, поїхала ще вранці, бо весь день не заходила до неї. В дворі тихо. Челядь привикла тихо по покоях ходити. Ах, як наскучила тая тишина Мотрі! Не сотворена вона до монастирського життя. А тут хтозна, чи не доведеться і в монастирі жити?

Відганяла від себе чорні думки. Хотілося соловеїв слухати, не ворон. Соловеї в зимі не співають, а до весни далеко.

Радість мішалася зі смутком. Здоровля поборювало недугу, але й недуга не зрікалася так легко своїх прав. Мотря чула її в тілі і в душі. В тілі, бо бракувало сил, в душі, бо радості тривкої не було. Хвилювалася. Пробувала ходити по хаті, — важко. Що кілька кроків мусіла спочивати. Видно, німець знає своє діло, видно, ще не пора вставати.

Але годинку можна побути на ногах, лиш годинку…

І Мотря відчинила двері до тітчиної кімнати. Тихо і пусто. Тільки пташки скакали у клітці. Відчинила ще одні двері, і там не було нікого. Перейшла ще одну велику світлицю і мало серед неї не впала. Насилу доволіклася до якогось крісла.

— Але ж підтяло мене! Голова крутилася, стіни сунулися злегка. Закрила очі руками і сиділа так добру хвилину, стараючися не думати про ніщо. Відпочивала.

Нараз почула різкі мужеські кроки.

Змінялася варта біля гетьманських покоїв.

Значиться, за цими дверима гетьман, це його кабінет, там він найрадніше перебуває.

Мотря злегка застукала в двері.

— Увійдіть!

Не відчиняла. Сіла на кріслі біля дверей, бо боялася, що впаде.

— Увійдіть! Хто там? — почула голос Івана Степановича.

Не відповідала. Коли б до спальні не було так далеко, вернула би туди…

Запізно.

Гетьман встав, пройшов від стола до дверей і поставив руку на клямку. Мотря піднялася з крісла.

— Чи мені сниться, чи мені здається, що ясне сонечко крізь хмари сміється, — говорив, врадуваний появою несподіваної гості.

— Ані тобі сниться, ні тобі здається, з туги за тобою серце в груди б’ється, — відповіла насилу, чуючи, що ноги вгинаються під нею і що земля западається вглиб.

Гетьман підтримав її і більше заніс, ніж запровадив до високого фотелю біля свойого стола в кабінеті.

Чула, як цілував її зимні руки і як до уст підносив хрусталеву чарку з вином, розпущеним водою.

Тривала між сном і явою, між буттям і небуттям, ніби повисла над землею, не доторкаючися її ногами.

Цей стан був такий томлячий, але разом із тим такий любий і незвичайний, що не хотіла вертати з нього до свідомості, лиш рада була перейти прямо в невідоме, забуваючи про все, а забираючися з собою лиш цей один момент, як найдорожчий спомин з цього світу…

Хтось перейшов сіньми, задзвонили перед ґанком дзвінки, чи не тітка Лідія вернула?

І Мотря відчинила повіки.

Гетьман біля крісла стояв і тривожно дивився на неї, він, що ніколи не зраджував тривоги.

Усміхнулася, ніби дякуючи за спочуття.

— Мотре, сонце моє!

— Пане мій…

І знову більше заніс, ніж відпровадив Мотрю до її світлиці.

ЧИ ДОСПІВАНА ПІСНЯ?

На другий день Кочубей до Бахмача приїхав, щоб гетьманові побажати свят.

Гетьман не хотів сего року святкувати в Батурині Різдва. В столиці надто шумно тоді буває. Генеральні старшини, урядовці, духовники, а то й недалекі полковники та сотники спішать до гетьмана з привітом. А йому хотілося спокою; наскучило фарисейство людське.

Кочубей привіз дичину й рибу, бо вони з гетьманом по старій звичці обдаровувалися при таких нагодах. Ті дари матеріальної вартості для них не мали, і моральної також — ні, були прямо звичайною формою, котрої не хотілося нехтувати.

— Я тобі, Іване Степановичу, — гуготів басом Кочубей, — привіз, як то кажуть, чим хата багата. Не погордуй, будь ласка. Нарочно для тебе в ліси на лови їздив.

— Спасибі, Василю Леонтійовичу. Будь певний, що якою рукою ти даєш, такою я приймаю, — відповів гетьман. — Жаль тільки, що трудився для мене, сам звірину стріляв, а може, й рибу ловив.

— Звірину, то так, а рибу мої люди тягнули, я до того не ох огник.

— Апостольське ремесло ловити рибу, лиш тільки не в каламутній воді. Але нам до апостолів далеко; ми люди грішні.

— Мечем промишляємо.

— Хто мечем воює, той від меча гине, який би цей меч і не був.

Хвилину перекидалися словами, бо не могли попасти на властиву тему.

Мазепа, як господар, мусів уважати, щоб не зразити гостя, Кочубеєві нечиста совість не давала щиро говорити.

— А як мається твоя дружина? — спитав нараз гетьман.

— Спасибі, здорова, — відповів Кочубей і махнув рукою, припиняючи дальшу розмову. — Е-ет! — А по хвилині спитав: — А Мотря?

— Нічого, — відповів гетьман, — поправляється, хай буде Всевишньому дяка! Я ж тобі доносив про її здоровля.

—