НАСТРІЧУ НОВОМУ
— Від’їхали… — сказала Мотря, попрощавши гетьмана біля воріт і вертаючи до своєї пустельні на горищу.
Кочубеї поїхали проводити гетьмана до границь своїх маєтків. Не скоро вернуть. Скільки разів Мотря проїздила туди і питалася, де їхні межі, батько гордо казав: — Усе наше, усе Кочубеїв!
І те “все” вона нині радо віддала би за здійснення свого одного бажання, того єдиного, що звірила тітці. Не розуміла загарливості людської, не могла зрозуміти гордощів: з багатства.
І брильянтовий перстень гетьманський не тому цінний для неї, що в ньому такий великий і блискучий брильянт, лиш тому, що від “нього”. Невже ж він дійсно береже вірності в любові? Кажуть, як покласти його під подушку любого (так, щоби він не знав), то крізь сон скаже, чіт любить тебе, чи ні.
Спробує колись…
Мотря засоромилася своєї гадки. “Пощо це знати? Не в коханню сила, а в ділі, до котрого нас кохання веде”. Вона хоче, щоб її кохання повело його до слави. І поведе. Згинути або побідити… А якщо батьки спротивляться їй?.. Піде проти їх волі. Ніхто не спинить її на шляху, котрий перед нею розкрився учора. Шлях настрічу новому. Батько не ворог для неї. Скаже йому всю правду, батькові можна сказати. А мати? Буде покірною для неї. Постелиться рядном, щоб тільки приєднати її.
І Мотря стелилася рядном, ішла матері на руку. Хотіла, щоб не лишили її зимувати в Ковалівці, лиш забрали з собою. А що дальше буде — це вже друге діло.
Так воно і сталося.
В кілька днів по від’їзді гетьмана Кочубеєвий двір заметушився знову. Збирали в скрині щонайдорожчі одяги й білля, щонайцінніші коври і посуду, оббивали скрині залізними обручами, і ковалі споювали ті обручі, ніби на віки вічні. В дворі залишалася тільки стара няня, Серафим з прислугою і урядовці тутешнього маєтку. Мотря їхала з батьками.
Ціла валка повозів і возів раннім ранком виїхала з воріт пустилася зразу на захід, а тоді на північ. Накрапав дощик. Візник підносив буду над повозом, на котрім сиділа ясна панночка зі своїми найлюбішими дівчатами. Біля візника сидів Мотрин чура, гордий, що йому дали потримати віжки. Мотря глянула ще раз на свій новий двір. Стояв за деревами, ніби ховався від світу, їтільки високі комини підносилися вгору, наче хотіли додивитися, куди то їх господарі їдуть, чи далеко? Метрі Наробилося жаль того двору, ніби вона там щось цінного лиишила. Пригадала собі дорогу до пасіки і тую стежку в огороді, на якій з гетьманом мала любу розмову, і троянди, і розбиту бандуру, усі моменти кількох останніх днів, — пригадала собі, і нерозгаданим смутком повіяло на неї.
у Широкий краєвид затягався дощовим посмерком, дерева вгнули під вагою дощових крапель свої віти додолу, квітки стулювалися, тратили барву і форму, якийсь чахлий корч при дорозі хитався за подувом вітру, ніби говорив молитву суєти. Ворони чорні цілими стадами перелітали від гаю до гаю.
Повіз рушив з місця.
“Їдьмо настрічу новому і невідомому, може, й сумному, їдьмо!”
Переправилися через Псьол, лишили праворуч Гадяч і прямували до берегів Хоролу.
Дощ, ніби плахтою брудною і мокрою, вкрив краєвид. На широких, але невлаштованих шляхах, пилюга перетворювалася в болото. Місцями стояли вже й цілі озерця. Як попав туди повіз, то застрягав по осі, і треба було його витягати. Припрягали ще одну пару коней, гайдуки дрючками підважували колеса, гукали на коней, вйокали, і по довгих зусиллях подорожні добувалися з “проклятої баюри” на те, щоб незабаром у нову попасти.
Доводилося, і то чи раз, завертати з дороги, бо хоч деякі візники знали дорогу з Ковалівки до Батурина, “як свою власну кишеню”, але ж тому, що світ оповитий був дощами, мрякою і “дідьчою слякотою”, збивалися зі шляху, і ще й тому нелегко було тримати добре дорогу, що старі свободи й хутори зникали з лиця землі, придорожні хрести “якийсь чорт порозвалював”, а натомість у ярах і в чагарниках являлися нові людські оселі, що несміливо своїми коминами й довгими журавлями криниць давали знак про себе.
Мотря визирала з вікна своєї карети, але нічого замітного не бачила. Перед нею розкривалася багата й урожайна країна, що марнувала свої дари, бо не могла як слід загосподарюватися в тих неспокійних і непевних часах. Яке добро, який рай був би тут людям, коли б їх не відривали від хазяйського діла та не нищили надбане маєтків.
Мотрі нагадувався той корч, котрий що підросте трохи то його пообтинають, і він ніяк не може розвинутись в повний зріст.
Так було і з нашим краєм. Він не міг розвинути всіх свої сил, бо над ним лютувала негода.
Мотря чимало наслухалася про добробут по чужих далеких країнах, про те, як німецькі городи після тринадцятилітньої війни двигалися з руїни, багатіли, розвивала промисел і торгівлю, як у них творився культурний патріціат, і її серце стискалося з болю, що вся наша земля, хоч куди багатіша від тамтих, була така поруйнована й запущена.
Голосне кракання галок розбудило її з задуми.
Летіли хмарами до якогось стовпа чи хреста, що бовванів на недалекому роздоріжжі.
Кружляли над ним, билися за місце, стручували одні других, незважаючи на візників, що страшили їх, лускаючи батогами.
— Повішельник, — сказала котрась із дівчат і перехрестилася.
— Може, за кару повис?
— А може, громада самосуд над ним учинила?
— Може, козаки якого харцизу на смерть скарали? Повіз наблизився до роздоріжжя, і Мотря побачила, як на білому черепі повішеного сидів чорний ворон, чистив свій клюв до людської кості і, махаючи крилами, обривав і пускав з вітром останки чуприни. Труп хитався, ганчірки перегнилої і дощами розмоченої одежі облітали з нього, відкриваючи гниле тіло, котре клювала хижа птиця, зводячи голосні бої за нужденну страву. Замість рук хиталися білі кістки, ніби махали на людей, щоб їх оборонили перед ненажерною птицею.
Але люди показували на роздоріжжя пальцями, полохали галок, кидали солому і їхали дальше.
Мотрина карета ззаду — спорий шматок поза колясою Кочубеїв.
Мотря казала здержати коней і просила челядь, щоб поховали трупа. Не годиться християнського тіла давати на поталу птиці. Може, він і неповинною смертю погиб, може, це московські харцизи нашого чоловіка вбили, — як же так збавляти його останньої християнської прислуги? ” Челядь скоренько викопала яму і одною рукою затикала ніc, а другою волікла трупа до ями. Засипали й зарівняли слід, щоб мати сира земля прийняла безталанні кістки, а люди щоб не турбували їх більше. Мотря клякла та змовила молитву. — Може, й над нами змилосердяться так якісь добрі люди…
Челядь вернула до возів і до коней, і валка посунулась вперед, доганяючи решту товариства.
Старим панам про ці похорони ніхто й не згадував, бо боялися, щоб ясна паня не сердилася на челядь, що потурає примхам химерної панночки. Челядь звичайно знає характери своїх панів краще, ніж панам здається.
Коли було б гарне врем’я, то спочивали б у полі. Можна це було і в дощ зробити, бо були відповідні шатра, але дібратися до них із повозів по розмоклій дорозі не було легко. Тому-то й доводилося накладати дороги, щоб добиртися до заїздного двору. Тут розтаборювалися на дві-три години, добували харчі, гріли, варили, направляли, що, де, у якому возі попсувалося, і їхали дальше в напрямі Ромнів.
Ночувати доводилося по старшинських хуторах і дворах. Наперед посилали туди козаків спитатися, чи господарі приймуть пана генерального суддю з його дружиною і донькою та прислугою під свою кришу на ніч. Господар, замість відповіді, сідав на коня і їхав знаменитому гостеві назустріч, прохаючи його, щоб не минав його низьких порогів і щоби своєю високошановною особою зробив честь його хаті.
Ціла валка повертала зі шляху у старшинський хутір, котрий оживав нараз, добуваючи всіх зусиль, щоб задовольнити несподіваних гостей.
В курятнику чинилася різня, приходилося збавити життя і якого молодого веприка, і в сотниковій хаті являлася така вечеря, як коли б він доньку за полковника віддавав.
Грішили люди не одним, але гріха негостинності дуже остерігалися, бо негостинних мали тоді в погорді.
За доброю вечерею виявлялося, що пан сотник бувалий чоловік, уміє не тільки гостити подорожних, але й розважати та розвеселити їх оповіданнями про свої пригоди та дотепними жартами, до котрих тоді козацтво, від рядовників до генеральних старшин, дуже було охоче.
Сотник натякав на свої воєнні тяжкі пригоди, з яких ласкою божою виходив якось ціло, але не міг скрити свого негодовання на тії кривди й нахабства, яких допускалися царські люди, нападаючи, як які татари, на свободи й хутори людські та старшинські, забираючи коней і худобу, грабуючи добро, а навіть вбиваючи безпощадно людей і челядь. Лучалося й таке, що навіть сотникам і їх сім’ї доводилося зазнавати жорстоких московських побоїв. Хазяйка розказувала, як царські драгуни напали на один сотниківський хутір. Порозбивали всі скрині і шафи, позабирали хутра й цінну посуду, а скло й миски, глиняні та. фарфорові, потовкли так, що тільки купу череп’я за собою на подвір’ю лишили. Гусей і курей геть перерізали, худобу, що була в стайнях, одну забрали, другу покалічили, так само коней. Питали, де сотник? А він, сердега, заховався у криницю. Хтось зрадив чи самі вони, харцизи, доглупалися, що хтось у криниці сидить, добули, — Боже ти мій, чого не робили з ним! А то ж чоловік старий, заслужений і засібний, якого всі знали й поважали.
В другому місці знов напали на двір. Як нехристи які, як бузувіри, поруйнували все, шаблями покраяли образи й ікони, горівку й напитки усякі повипускали з куфів і бочок, бо їм краще смакує з землі пити, коли напиток перемішається з болотом. Там же і на церкву напали. Погадати тільки — на церкву! Посуду церковну заграбували, ризи покраяли й понесли з собою, дяка з крилосу витягнули і сильно дуже побили, без причини і без жалості ніякої, а все, мовляв, по приказу царському, нібито за те, що черкаси не досить слухаються людей його височества і нерадо дають, що їм потрібно, особливо ж коней, до котрих вони дуже охотні і котрих їм ніколи не буває досить.
Зауваживши, що генеральний суддя слухає тих оповідань не якось радо і без особливого спочуття, хазяї зводили балачку про щось друге. З’являлася й бандура і нові пісні, котрих оспівувалося нове українське горе. Мотря пильно рухала всіх тих нарікань на московську сваволю і пізніше довго не могла вснути, бо причувалися їй крики і плачі людей, що втікають перед чужинецькою кривдою і насильствами.
Генеральний суддя був утомлений дорогою, а нагла зміна погоди погано відбивалася на його здоровлю. Треба було одну днину відпочити в гостинній сотниковій хаті. Мотря мала досить часу, щоб передумати ще раз усе те, що вона останнім часом пережила. Освідомилася. З багацької химерної панночки стала людиною тямущою. Рвалася до праці разом з тими, що хотіли покласти раз, кінець тому чужому нахабству. Не сумнівалася, що гетьман теж не когось другого бажає, тільки до своєї цілі він іде обережно, знаючи, з яким ворогом у його діло. Розуміє він, що діється краю. У численних походах не одно бачив. І писаних “суплік” приходить до нього чимало. Неможливо, щоби серце його не чуло людського болю.
Не могла того Мотря сказати про свого батька й маму. Батько був дуже милосердний. З порожніми руками мало кого відпускав від себе. Чому ж тоді він ніби байдуже ставиться до тих оповідань про знущання царських людей над нашими? Хмарить брови, видно, що воно йому немиле, але ані словечка свого гніву не скаже. Мотря певна, що батько як чоловік відчуває не менше від других тую зневагу, тільки як політик має іншу якусь думку.
На тую тему вона довго балакала зі своєю тіткою, з котрою їй довелося спати в одній кімнаті в сотниковому дворі. І не окривалася з думкою, що, мабуть, тут є два сторонництва — одно, яке хоче йти на руку цареві та сліпо слухати його, а друге, що прагне визволення України. Це роздвоєння дуже її турбувало, бо не бачила від нього добра ні для загалу, ні для одиниць. Чого ж доброго могли сподіватися від царя українські пани, коли він не скривався зі своєю неохотою до панства взагалі і принижував його де міг та носився з гадкою геть усунути українських старшин, а завести новий військовий устрій? “Коли він, — думала Мотря, — позволяє своїм людям грабити і вбивати наш народ, то чи не робить він цього тому, щоб народ нацькувати на гетьмана і його старшин? Ось, мовляв, не вміють чи не хочуть вони нас захистити та оборонити перед москалями. Таким способом винищується Україна й підготовляється боротьба усіх проти всіх. Дивно, як того генеральний суд не бачить!”
Марія Федорівна заспокоювала Мотрю як могла і як уміла. Казала, що всьому винувата війна і коли прийде мир то над світом проясниться, як прояснюється небо по бурі Але Мотрі такі слова не могли заспокоїти, навпаки — в неї являлося бажання шукати іншої, більше рішучої розв’язки цього питання…
Генеральний суддя ще й тому лишився один день у сотника, бо сподівався, що, може, дощ перестане лити як з відра і що в погоду можна буде краще і скорше їхати.
Але минула й друга ніч, а дощ не переставав. Вибралося на сльоту, триднівку, а може, й на довшу. Не було ради. По сніданню Кочубеєвий табор двинувся в дальшу дорогу.
Минули Ромни, переправилися на другий бік Сули, праворуч стали показуватися невисокі горби.
Мотря примкнула повіки і в уяві своїй бачила, мов на картині, гетьмана, Орлика, Войнаровського, Данила Апостола, всіх тих людей, не виключаючи й Чуйкевича, яких-вона тепер називала своїми, бо чула, що вони їй гадками близькі, ніби справді свої. А натомість мати осторонь стояла від них, ніби вона якась чужа й далека.
Нараз почулися якісь крики спереду. Візник з Мотриного повозу перекликувався зі своїми товаришами з передніх возів, гайдуки, що їхали верхом по боках, побігли вперед, повіз звільнив бігу, подався кілька кроків узад і став. Бувало воно не раз, як виявилося, що треба об’їздити якусь баюру, або шукати проїзду стернею, або повертати на інший шлях, і тому Мотря не дуже-то й турбувалася тим і дальше снувала свої гадки. Але дівчата, що їхали з нею, немало чогось затривожилися, повискакували, побігли стернею і повернули до своєї панночки з тим, що напереді діялось щось непевного, може, й небезпечного. Мотря й собі хотіла вискакувати, але візник сказав, що табор рушає з місця. І дійсно, вози з’їхали з дороги на ріллю, вибралися на невеличкий горбок і там стали, не шнурком, а чотирикутником, котрий окружили козаки й гайдуки і загалом мужчини, спосібні до оборони, зі зброєю в руках.
Шляхом від північного сходу наближалася якась товпа, а із-за дощу та мряки годі було знати, скільки їх і хто це такий, свої чи вороги. Кочубей вислав кількох їздців, і ті незабаром вернули, кажучи, що це якась свобода перед москалями втікає.
Генеральний суддя заспокоївся, але не казав двигати табору з місця, аж переїдуть тамті, щоб якої сутички не було на дорозі. Люди з перестраху ніби розум тратять. Женуть наперед себе і нічого не бачать.
Кочубеїха нарікала на “чорняків”, що навіть царя не хочуть слухати, що не раді б двигати ніяких тягарів, не хочуть давати ні харчів, ні підводів і тому нема спокою, тому й вони, Кочубеї, непотрібно бентежаться і спиняються в дорозі.
— Той народ треба раз добре до рук прибрати, бо через нього ніколи в нас не буде спокою. То такий народ, що коли кріпко на нього надавиш, то він слухняний і покірний, а коли ти даш йому волю, то зараз візьме тебе під ноги. Кочубей знав аж надто добре гадки своєї жінки і не перечив її, тільки пильно дивився перед себе.
— Але ж багато їх! На конях і возами, дійсно, ніби перед татарами втікають і перед турками, як це за Дорошенка бувало.
— Товпа! — згірдливо сказала Любов Федорівна.
— А все ж таки не з добра вони втікають. Глянь, як плачуть жінки, як кричать діти, а там на возах і побитих чи ранених везуть. Цього не повинно бути.
— А но, може б, ішов захищати тую голоту, бо ти й до того спосібний!
Кочубей не чув тих слів, бо давав прикази своїм, щоб перейшли втікачів та розпитали їх, хто і де їх напав. Але зупинитися не було сили. Людей гнав страх, як буря жене листки. Жінки плакали навзрид, унивали, тулячи до лона перестрашених і покалічених дітей. Розкуйовдане волосся, порвана одіж, поцарапані руки, з котрих спливала кров, свідчили про свіжопережиту боротьбу, з котрої вони насилу врятувалися.
Мужчини мали поперев’язувані білим полотном голови й руки, в їх очах горіла злість і жадоба помсти, але разом із тим видно було свідомість, що від них залежить рятунок їх родин. Ті, що сиділи на задніх возах, обернені були лицем від коней. Тримали в руках ручниці, щоб відстрілюватися від напасника, коли б він здоганяв їх.
— Стривайте, люди! — гукнув Кочубей, — розкажіть, що за пригода сталася з вами!
Але люди тільки руками махали, показуючи позад себе, і тільки жахливі стони тяжкоранених були відповіддю на його питання. Якась гарненька молодичка, в кабатику зеленім з червоними розмитками, кричала, щоб її пустили, бо вона хоче вернутися і поховати свого чоловіка, котрого ті собаки вбили. Її кріпко тримали за руки, щоб не зіскочила з воза.
На другім возі в’язали якусь змаргану жінку, котра так само хотіла скакати і вертатися, бо синка в свободі лишила, пігнав товар у поле. Її не пускали, і вона з божевільної розпуки кусала своїх сусідів.
Сивоголовий дідусь осіняв їх хрестом і заспокоював нагадуючи милосердя боже.
Кочубеєві гайдуки пустилися кіньми поруч тих возів, що гнали, як осінній вітер, і розпитували їх про подробиці нападу.
Вернувшися до свого пана, повторили йому, що зачули. Подія була звичайна. До свободи надійшли на постій царські люди, піші. За одну ніч натворили багато лиха, довели людей до розпуки. Розбивали, крали, насилували. Ранком зажадали коней для себе, 70 штук. Стільки в цілій свободі не було, бо люди здебільшого орали й возили збіжжя волами. Слободяни ще звечора сподівалися того і вночі декілька возів успіло виїхати з села і сховатись в байраках. Москалі, не діставши коней, почали мордувати людей. Хлопи відбивалися й відстрілювалися, відібравши від деяких москалів ручниці, а між тим жінки з дітьми втікли, дібралися щасливо до тих возів, що чекали в байраках, і тепер спасають життя, бо москалі, певно, в другій свободі дістали коней і поженуть за ними.
Кочубей заспокоївся. У страху великі очі. Хтозна, що з тими москалями сталося, бо й наші хлопи недаром руки мають. До того не знати, чи буде в тих москалів час гнатися за декількома возами, у них же є якийсь приказ, і годі їм, як вітрові по полі, буяти.
— Але, — казав, — коли ми вже раз стали табором, так і відпічнемо собі та нагодуємо коней.
Як на те і дощ трохи ущух, вже не лив, мов із луба, а лиш як крізь сито дрібонькими каплями спадав на землю.
На кухонному возі були сухі дрова; розклали огнище і любувалися теплом. Огонь оживив сумний краєвид і принаджував людей до себе.
Діти, що пасли товар у полі, побачивши димок, підбігали туди. Але не сміли близько підступати, тільки здалеку приглядалися до панської валки, любуючися гарними кіньми і пишними повозами, яких і зроду не бачили.
Тільки старий бандурист, що надтягував туди зі своїм поводжатим, не боявся підійти до панів, бо знав, що божого старця і панам годиться шанувати.
Його просили, щоб сів біля вогнища та погрів старі кості. Пали йому їсти й пити, а тоді казали, щоб їм заграв та заспівав якої нової пісні.
— Нові пісні нікуди не годяться. Вони вже дуже світські. Або безсоромно веселі, або через міру сумні. У старих піснях є своя окрема сила, божий глас промовляє з них до народу.
— То співайте старих.
Але співець не спішився. Казав, що не до пісні тепер, а до діла. Народ кривду терпить, і нема кому за нього стати. І він розказував про те, що всім було вже надто добре відоме, — про “консистенцію” царських людей, про збитки, які вони скрізь чинять, і про ті тягарі, які спадають на людей в теперішні часи.
— Як воно ще кілька літ потриває, — казав, — то з нашої землі зробиться велика пустеля. Тільки кості людські, кинені звірам на поталу, говоритимуть про те, що тут колись жили якісь люди.
Він остерігав Кочубея, щоб не їхав тим шляхом, а повернув уліво, бо цей шлях непевний, туди снуються москалі. І до нього придиралися, та він їх застрашив ворожбою і прокльонами.
— Ти ворожбит, старче? — питався Кочубей, котрий, докладаючися на свій високий чин, на знайомство з високими старшинами і на узброєних своїх людей, не дуже-то й боявся нападу. — Ворожиш?
— Вгадую, що буде, — відповів коротко старий.
— То вгадай і моє будуче.
Бандурист глянув на Кочубея і на його дружину, прошиб ас своїми ясними, ніби на сонці та на полевих дощах споловілими очима, і відповів:
— Вам, ясні панство, я ворожити не хочу.
— Чому?
— Бо боюся гнів навести на себе. Брехня — гріх, а правди люди не люблять. Правди тепер не зіскати. Вона сиротою бездомною скитається. Нині тут, а завтра там. Хто з нас знає, хто її в серці має… Хай вас Господь окриє своїм омофором, і Мати Божа хай не отпускає вас у дорозі. Спасибі, що пошанували старця, і бувайте здорові!
Пішов.
Кочубей сидів у колясі біля своєї дружини, задивився У вогнище горюче і думав.
— Їдемо дальше? — спитала Любов Федорівна.
— Або я знаю, — відповів Василь Леонтійович. — Може б, краще повернути на другу дорогу.
— Чому б то так?
— А чула, що старий балакав.
— Нема добра на Україні, коли вже старці-пройдисвіти генеральним суддею воловодять.
Кочубей дав знак, щоби двигати з місця табор. Рушили. Перед ними стало трохи прояснюватися. Побачили на виднокрузі гайок. Їхали ще яку годину до нього. Дорога крутилася вужем і була, як звичайно в лісі, дуже погана. По обох боках рови, наповнені через верх водою. Від довгого дощу в гайку стояли скрізь озерця. Валка звільна посувалася вперед. Нараз стала. Хтось заставу поклав серед дороги. Кілька зрубаних дерев торчало одно верх другого, від рова до рова. Об’їхати заставу годі, треба було або вертати, a6и усунути перешкоду.
Любов Федорівна казала розкидати заставу. Та щолиш челядь принялась за це діло, як грохнули стріли і двох людей з криком подалося до возів. Були ранені. Валка заметушилася, наполохані коні зривалися і ставали дуба. Їх насилу вдержували візники. Вози покотилися декілька кроків назад. Козаки й гайдуки виступили вперед. Позіскакували з коней і на черевах підсувалися до застави, щоби. взяти ворога на ціль. Почалася пальба.
І в генеральному судді заграла козацька кров. Хоч як його здержувала Любов Федорівна, виліз із коляси і пішов між своїх людей. Порядкував, прикази давав. Казав забезпечити тили і добре дивитися, щоб невідомий ворог не напав на них із боків, хоч це було майже виключено, бо вода скрізь стояла.
Перестрілка тривала, може, з годину, і кінця тій пригоді не було видно. Жінки поховалися під возами. Тільки Любов Федорівна не рушилася з місця. Гукала на челядь і сердилася на дівчат, котрі кричали й плакали зі страху. Грозила, що посадить їх на хліб і на воду.
Наближався вечір. В лісі темніло, і небезпека більшала. Ворог скріпляв заставу новими пнями й новими гілляками, поза котрими скривав себе, як за стіною твердині. Не знати було, хто він такий і яка його сила.
Кочубей казав одному з гайдуків вилізати на дерево при дорозі та глянути, що там таке? Але на його посипалися стріли, і гайдук ледве живим звідтам вискочив.
Завертати — значилося дати ворогам ще кращу нагоду до нападу ззаду, а своїх знеохотити й застрашити. За всяку всяку ціну треба було розвалити заставу. Вже декілька Кочубеєвих людей було легко ранених, а один дістав кулею в груди. Його відвели на тил. Мотря взялася осмотрювати рану. Кликнула на свого молодого чуру, щоб добув ящик з ліками. Та чури не було. Хоч гукали — не озивався, мов під землю пішов.
Аж поза заставою зчинився крик. Почалася бистріша пальба, але куль на Кочубеєву валку сипалося менше.
Видно, на ворога хтось іззаду напав. Його взяли в два огні. Це Кочубеєвим людям додало нового завзяття. Навіть ті з легкими ранами кинулися вперед. Вхопив рушницю і сам генеральний суддя. Не дбаючи про небезпеку, підсунувся до застави і крізь щілини брав ворога на ціль. Дівчата помагали відкидати колоди. Передні Кочубеєві козаки вже продерлися крізь заставу. Зчинилася різня, яка буває звичайно, коли ворог попадається поміж два огні. Але він усе ще не просив пощади. Чути було крик, стони й погану московську лайку. Ранені, як жаби, зіскакували з дороги у воду. Деякі пробивалися в ліс, деякі поринали в багні. Козаки працювали пильно. Їх обхопив воєнний запал, але, мабуть, ще більшого завзяття додавала охота помсти. Пощади не давали нікому. Нема пощади для придорожніх харцизів! Боротьба від куль та щабель переходила на ножі й на кулаки. Противники зчіпалися, як на ярмарку борці, тягалися, качалися по дорозі, і горе тому, що не встояв на місці. Коміть головою летів у багнюку, котра проковтнула вже, мабуть, не одного. Щасливіші лишали все і навмання пускалися в ліс. За ними посилали козаки свої стріли. Вони без шапок і без каптанів брели по болотах і по лісових озерцях, щоб тільки якнайдальше відійти від того пекла. Розметали дорешти заставу, дорога була майже очищена. Ще тільки докінчували кількох. Але й ті полетіли стрімголов.
Кочубеєві люди добре потрудилися, обороняючи валку свого пана. Мало хто вийшов без рани. Порозхристувані, а порваними сорочками й каптанами, обсмалені димом і обмащені грязюкою, подобали на харцизів, на лісових драбуг, а не на конвой його вельможності пана генерального судді.
Генеральний суддя дякував їм за хоробрість і обіцяв, що не мине їх добра нагорода.
Обходив ранених і помагав перев’язувати рани, котрими козаки не дуже-то й турбувалися. Козацьке тіло здорове, воно гоїться легко, і тільки відрубана голова вже з карком своїм не зростеться. Найгірше дісталось Мотриному чурі. Його безтямним донесли до воза, і Мотря негайно забралася чутити й осмотрювати свого любимця.
— Коли б не оце хлоп’я, — казали козаки, — то хтозна, що з нами всіма було б.
Виявилося, що Мотрин чура, не питаючися в нікого дозволу, допав легкого коня і ще з кількома смільчакамн об’їхав ворогів і напав на них іззаду.
Зняли такий крик і з таким розгоном наскочили на москалів, що тії гадали. Бог вість яка сила надходить, і захиталися.
— На москалів? — спитав Кочубей.
— А хто ж ці харцизи були, як не москалі? Ратники, що промишляють на дорогах. Але вже вони кинуть ті свої промисли.
Кочубей задумався.
— Чи були це москалі, чи наші, — я того не бачив! На лобі їм цього не було написано, а в полон ми нікого не взяли, — розумієте?
— Розуміємо, — відповіли йому нерадо.
— Якісь розбишаки напали на залку генерального судді, а хто вони такі, того ні суддя, ні його челядь не знає, бо на розмову не було часу. Зчинилася бійка. Кочубеєвих людей ранено чимало, напасники розбіглися, може, хто з них і погиб у болоті, не знаємо… Так і треба казати, бо так воно було.
Челядь знала, що значить Кочубеєве слово.
— Найкраще нічого не казати, — говорив старий візник, — чимало-то всяких пригод буває в дорозі. Скільки я їх зазнав, за один зимовий вечір не розказав би. Ми боронилися. І тварина обороняє себе, не лиш чоловік.
На тім і стало, щоб не розказувати багато.
То “люди”, а Кочубей всю дальшу дорогу думав над тим, що йому зробити. Він не хто-будь, і годі, щоб на нього нападали безкарно! Тут справа ясна. За той час, як вони стояли табором в полі, гультяї підглянули їх і приготовили засідку в лісі. Гадали, що добре обяовляться. Не по-їхньому вийшло. А все ж таки треба написати доклад гетьманові. Побачимо, що він на це скаже. Може, на тім і скінчиться, бо такі тепер часи, що безпечно довшої дороги не проїдеш.
Кочубеїха мовчала, окриваючи якомога своє збентеження. Кочубеєві здавалося, що вона дзвонить зубами. Та, може, це якесь залізо при дорозі дзвонило. Мотря зробила для свого чури місце в повозі, поклала його, обтулила і весь час наслухувала, чи дише.
Хлопець спав, може, вдавав, що спить, не відзивався.
Пізно вночі побачили перед собою якісь світла. Несміло пробивалися крізь пітьму. То займалися, то гасли.
Візник озирнувся і постукав у віконце.
— Ось і Батурин! — сказав. — Наш Батурин, прошу ясної панночки!
Мотря перехрестилася. Дівчина, що їхала з нею, аж крикнула з радості: “Батурин!” — а то вони весь час, ніби птахи на відлеті, сиділи. За кожним корчем ввижалися їм якісь розбійники. Наїлися страху чимало.
Мотря чула, як їх сурмачі сурмили перед першими городськими воротами. Повіз на хвилинку спинився, мабуть, сторожа впевнялася, хто їде. Задудніли копита, і голосніше заторохтіли колеса на мостах понад глибокими шанцями, і знову зупинка, знов сурми й перекликування з вартовими. Вартові козаки щось гукають, з башти бряжчать грубезні ланцюги, над рів сажень зо три завширшки й завглибшки спускають зводжений міст, і валка виїжджає на майдан.
До Кочубеєвого старого невеликого двору недалеко. Валка зупиняється. Вози з тягарами роз’їжджаються набоки, повози сунуться вперед і заїжджають перед ступені ґанку. У дворі освітлені всі вікна. Гайдуки зі смоляками увиваються від ґанку до повозів. Просвічують дорогу. Вносять хорого чуру з повозу, за ним іде Мотря. Співають треті півні.